Фіона Бартон – журналістка та «професійний споглядач». Писала для Daily Mail, працювала редактором новин у The Daily Telegraph та репортером The Mail on Sunday. Здобула престижну премію британської преси Репортер Року.
Протягом багатьох
років Фіона Бартон брала інтерв’ю у жертв та злочинців. Під час одного гучного
судового процесу увагу Фіони привернула дружина чоловіка, який був на лаві
осуджених – жінка, яка мовчки стоїть за спиною свого чоловіка, вона киває
головою та стискає його за руку, коли він каже, що не винен – бо вірить йому.
Але що відбувається,
коли поліцейських нема поруч, журналісти ховають свої камери та світ більше не
дивиться не неї?
Так з’явилася на
світ Джин Тейлор – персонаж дебютного роману Фіони Бартон.
Джин жила
спокійним розміреним та абсолютно непримітним життям зі своїм чоловіком на ім’я Ґлен. Він старший за Джин, забезпечує родину та приймає за неї майже всі
рішення. У свої юні роки Джин здавалося, що це її щасливий квиток та інколи
навіть сумнівалася чи заслуговує вона на таке щастя. Але то було давно.
Жахіття для
родини починається, коли раптово чоловіка Джин звинуватили у викраденні маленької
дівчинки. В це просто неможливо повірити, бо Ґлен так любить маленьких дітей, він би нізащо так не вчинив. Чи вчинив би?
Дружина стає на
захист свого чоловіка і його навіть виправдовують. Але таємниця зникнення
маленької дівчинки так і не була розкрита та продовжує бентежити розуми як поліцейських,
так і журналістів. Після раптової смерті Ґлена, всі знов
задаються питанням, що насправді приховує вдова. Знала вона, що чоловік винен
чи ні? Чи можливо, вона сама має до цього якесь відношення?
Розповідь ведеться
в декількох площинах – 4 персонажі в теперішньому часу та минулому, коли все
почалося – Детектив, якому буквально щоночі у ві сні являється справа зниклої
дитини, Журналістка, яка шукає в цій справі гучний ексклюзив, Мати зниклої
дівчинки, та, звісно ж, сама Джин – жінка, чиє життя перетворилося на суцільний
скандал. Жінка, з якої мріють випотрошити всі секрети, які завелися в її
будинку.
Читачеві доведеться відгадати, що приховує Джин Тейлор.
Замовити книжку Вдова ви может в нашому інтернет-магазині тут
Ознайомитися з уривком з книжки Вдова ви можете нижче:
Розділ 17
Неділя, 8 квітня 2007 року
Детектив
Фургон Тейлора розібрали, і команда
криміналістів із Саутгемптона ретельно обшукала його сантиметр за сантиметром.
Вони також перевірили уніформу та взуття, які забрали з дому Тейлорів, узяли
відбитки пальців, зразки слини, бруду з-під нігтів, виділень із геніталій і
волосся.
Експерти копалися в темних закутках його
комп’ютера.
Вони притисли Тейлора з усіх боків, і
тепер Спаркс сподівався розговорити його дружину.
О восьмій ранку на Великдень, одразу після
сніданку в «Прем’єр інн» у південному Лондоні, Спаркс і Меттьюз по- стукали у
двері будинку Тейлорів.
Коли Джин Тейлор відчинила двері, на ній
було пальто, яке вона не встигла як слід надягнути.
— О Господи, — промовила вона, побачивши
Спаркса, — щось сталося з Ґленом? Його адвокат сказав, що сьогодні все
скінчиться й він повернеться додому.
— Це не зовсім так, — сказав детектив. —
Місіс Тейлор, нам треба поговорити. Ми можемо зробити це тут, щоб не їхати у
відділок.
При згадці про поліційний відділок Джин
Тейлор вирячила очі. Вона відступила назад, щоб детективи могли швидше ввійти,
поки їх не побачили сусіди, і, легко знизавши плечима, скинула пальто.
— Краще заходьте всередину, — сказала вона
й провела їх у вітальню. Джин опустилася на край дивана. Вона мала такий
вигляд, ніби останнім часом майже не спала. Від нервового виснаження її волосся
порідшало, а коли вона запрошувала інспекторів присісти, то в голосі чулася
хриплість.
— Я ще вчора відповіла іншим офіцерам на
всі запитання. Це все якось неправильно.
Вона була така збуджена, що аж підскочила,
але знову сіла, почуваючись загубленою у власній вітальні.
— Послухайте, я маю навідати батьків.
Щонеділі я завжди роблю мамі зачіску, я не можу її підвести, — пояснила Джин. —
Вони нічого не знають про Ґлена…
— Ви могли б зателефонувати їм і сказати,
що погано себе почуваєте, — зазначив Спаркс. — Нам треба дещо з вами
обговорити.
Джин заплющила очі. Здавалося, вона от-от
заплаче, але жінка встала й підійшла до телефона, щоб подзвонити своїм батькам.
— У мене просто болить голова, тату, але
краще мені трохи відлежатися, — збрехала Джин. — Передай мамі, що я зателефоную
їй пізніше.
— Тож, місіс Тейлор, — заговорив Спаркс, —
розкажіть мені про вас із Ґленом.
— Що ви маєте на увазі? — Як довго ви
одружені? Ви обидва тутешні родом?
Джині розповідала історію про їхнє
знайомство — як він залицявся до неї на зупинці, — про казкове весілля й
щасливе сімейне життя, а Спаркс уважно слухав.
— Він же працював у банку? — запитав
Спаркс. — Певне, гарна була робота, перспективна…
— Так, — сказала Джині, — Ґлен дуже
пишався своєю роботою, але звільнився, щоб розпочати власний бізнес. У нього
купа ідей та планів — Ґленові подобається мислити масштабно. До того ж вони не
ладнали з босом. Ми думаємо, що він заздрив Ґленові.
Спаркс трохи помовчав, перш ніж сказати:
— Здається, ви забули про той випадок із
робочим комп’ютером, місіс Тейлор.
Джин знову витріщила на нього очі.
— Про що це ви? — спитала жінка. — Який
такий випадок?
«Дідько, вона нічого не знає про порно, —
подумав Спаркс. — Господи, тож тепер доведеться все розказати».
— Місіс Тейлор, на робочому комп’ютері
вашого чоловіка знайшли непристойні фотографії.
Слово «непристойні» зависло в повітрі,
Джин уся почервоніла, і Спаркс повів далі:
— Фотографії були на його робочому
комп’ютері, а також на тому, який ми забрали вчора. Ви коли-небудь ним користувалися?
Вона похитала головою.
— На обох комп’ютерах знайшли
порнографічні знімки дітей, місіс Тейлор.
Вона простягнула руки, щоб зупинити його.
— Я нічого не знаю ані про порнографічні
знімки, ані про комп’ютери, — відрізала Джин, її обличчя ще більше
розчервонілося, і багрянець розтікся вниз, до шиї. — І я впевнена, що Ґлен
також не знає. Він не така людина.
— А яка він людина, місіс Тейлор? Як би ви
його описали?
— Боже мій, що це за питання таке? Він…
нормальний. Так, нормальний. Працьовитий, хороший чоловік…
— У якому плані «хороший»? — запитав
Спаркс, нахиляючись уперед. — Ви можете сказати, що ви були щасливою парою?
— Так, ми були дуже щасливі. Ми майже не
сварилися й не скандалили.
— У вас були якісь проблеми з грошима,
інтимним життям?
Спаркс не розумів, чому посоромився
використати слово «секс». Може, він бачив, що жінка й так уже занадто схвильована
через запитання.
— Інтимним життям? Що ви маєте на увазі? —
запитала Джин.
— У спальні, місіс Тейлор, — обережно
пояснив він.
Вона мала такий вигляд, наче їй плюнули в
обличчя.
— Ні, ніяких проблем, — вичавила вона із
себе та розплакалася.
Меттьюз узяв коробку із серветками, що
стояла на столі біля нього.
— Тримайте, — озвався він. — Я принесу
води.
— Я не хочу вас засмучувати, місіс Тейлор,
— сказав Спаркс, — але маю дещо запитати. Я розслідую дуже серйозну справу. Ви
це розумієте?
Вона похитала головою — ні, не розуміє.
— Місіс Тейлор, у вас є діти? — Детектив
перейшов до наступної делікатної теми.
— Ні, — відповіла Джин.
— Ви вирішили не народжувати?
— Ні, ми обоє хотіли мати дітей, але не
могли.
Спаркс зачекав, поки вона витримала паузу.
— У Ґлена проблеми зі здоров’ям, — сказала
жінка, затинаючись. — Ми любимо дітей, тому я точно знаю, що Ґлен у жодному
разі не може бути причетним до зникнення Белли.
Спаркс уже давно чекав слушного моменту, і
тепер, коли прозвучало ім’я Белли, він нарешті поставив головне запитання.
— Місіс Тейлор, де був Ґлен о четвертій
вечора того дня, коли зникла Белла?
— Він був удома, інспекторе Спаркс, —
негайно відповіла Джин, — тут, зі мною. Він хотів мене побачити.
— Чому він хотів вас бачити? — запитав
Спаркс.
— Просто так, привітатися, — відповіла
вона. — Нічого особливого. Він швиденько випив чаю й поїхав на склад, щоб
поставити машину
— Як довго він був удома?
— Приблизно… десь сорок п’ять хвилин, —
сказала вона якось занадто повільно.
«Вона що, розраховує час?» — подумав
Спаркс.
— Ваш чоловік часто заїжджає додому, перш
ніж повернути фургон? — запитав він.
— Ну, іноді.
— Коли востаннє він заїжджав?
— Не знаю, не можу пригадати… — відповіла
Джин, і багряні плями поповзли вниз, аж до грудей. — Сподіваюся, вона не грає в
покер, — сказав пізніше Меттьюз. — Ця жінка зовсім не вміє приховувати своїх почуттів.
— Звідки ви знаєте, що була саме четверта
година, місіс Тейлор? — запитав Спаркс.
— Того дня я пішла з роботи раніше, бо працювала
в неділю зранку, і ще я чула новини по радіо, які йдуть о четвертій.
— Новини могли бути о п’ятій, їх передають
щогодини. Чому ви впевнені, що була саме четверта? — По радіо так сказали. Ну,
знаєте: «Четверта година, з вами новини “Бі-бі-сі”».
Вона замовкла, щоб відпити води.
Спаркс запитав про те, як Ґлен відреагував
на зникнення Белли. Джин розповіла йому, що, коли вони почули про це в новинах,
Ґлен був так само, як і вона, приголомшений і засмучений.
— Що він сказав? — запитав Спаркс.
— Бідолашна дівчинка. Сподіваюся, її
знайдуть, — ска- зала вона, обережно ставлячи склянку на столик поряд. —
Сказав, що дівчинку могла забрати яка-небудь пара, чия дитина померла, і
вивезти закордон.
Спаркс почекав, поки Меттьюз це запише, і
знову повернувся до Джин Тейлор.
— Ви коли-небудь їздили на фургоні разом
із Ґленом?
— Лише один раз. Він любить кермувати
наодинці, так легше зосередитися на дорозі. Але я каталися з ним минулого
Різдва до Кентербері.
— Місіс Тейлор, наразі ми ретельно
оглядаємо фургон. Не могли б ви прийти в місцевий відділок, щоб залишити свої
відбитки пальців? Так ми зможемо вивести вас з-під підозри.
Джин знову змахнула сльозу.
— Ґлен завжди тримає свій фургон у
чистоті. Він любить, коли всюди чисто.
«Вони знайдуть її, чи не так?» — запитала
вона, поки Меттьюз допомагав їй одягти пальто й відчиняв парадні двері.
