Олександр Михед поділився враженням від книги "Моя темна Ванесса" на своїй сторінці у Facebook:
Прийнято вважати, буцім сучасна українська поезія значно сильніша за сучасну українську прозу, а коло її представників усталене й відоме, із пожиттєвою гарантією якості. Думка в самій суті хибна: тоді як молоді поети змушені працювати творчими ліктями, аби здобути популярність, старожили розслаблюють мистецькі чресла і покладаються на інерцію заслуженої раніше читацької любові за принципом «і так згодиться». Результат виходить відповідним. Є ще один суттєвий момент, пов’язаний із рецепцією поезії: це її ідеологічна складова, на яку доводиться зважати навіть за всього бажання говорити лише про художні якості текстів. Результат виходить несподіваним. Про все це – в огляді нових книжок Дмитра Лазуткіна та Артема Полежаки.
2009-го року роман французького письменника Жана-Мішеля Ґенассії “Клуб невиправних оптимістів” отримав важливу літературну відзнаку — Ґонкурівську премію ліцеїстів. Переможця визначають близько 2000 учнів французьких ліцеїв, які читають 15 романів-номінантів на ключову для країни Ґонкурівську премію. Певно, для деяких авторів визнання прийдешнього покоління важить більше за схвалення критиків. І направду не дивує, що перемогу здобув саме цей грубенький роман. Ми можемо прочитати його українською завдяки видавництву Vivat і перекладачці Анастасії Шведик.