м. Харків, 61037, вул. М. Гомоненка, 10
Vivat книжковий
інтернет-магазин
0
Кошик
0 грн.
0
Кошик
0 грн.

Ірини Власенко «Чужі скарби» | Читати уривок

22.03.2019
Чужі скарби Vivat українська роман 9789669425706

Книжка Ірини Власенко «Чужі скарби» отримала премію імені М. В. Гоголя! Пропонуємо прочитати уривок і поринути у чуттєву атмосферу родинних таємниць і незбагненних скарбів, які зазвичай приховують людські серця



Знайшовши на занедбаному горищі французького замку скарб, Анні Щербініна спершу вважає це подарунком долі. Здається, коробочка з діамантами допоможе здійснити всі заповітні мрії й змінити сумне післявоєнне сирітське життя. Та дівчина й гадки не має, як вплине на її долю чужий скарб зі своєю трагічною історією. Українській парижанці доведеться перегорнути безліч важких сторінок у книзі життя, аби зрештою повернутися на Батьківщину, віднайти себе справжню й істинні скарби.

Друга світова війна, якої так хотіли уникнути французи, що ховалися за лінією Мажино, несподівано докотилася й до них. Це сталося після того, як ворожі армії, що кілька місяців стояли одна навпроти одної й не наважувалися відірватися від оборонної смуги, нарешті зрушили з місця. Після успіху в Польщі в німців урвався терпець панькатися з жабоїдами, і вони вирішили припинити цю дивну війну. Але, попри очікування, не стали атакувати в лоба, а пішли в обхід неприступної цитаделі, і так швидко, що французи не встигали тримати оборону.

У Парижі здійнялася неймовірна паніка. Усі поспіхом залишали домівки. Дороги запрудили автівки, вози й піші біженці. Наче греблю прорвало й урізнобіч потекли вулицями стихійно утворені нескінченні людські струмки. Вони перетиналися й зливалися у великі потоки, що рухалися геть із міста, але ніхто до пуття не знав, куди тікати. У людському шарварку змішалося своє, чуже, цивільне, військове, діти, дорослі, речі, тварини. А головне — безнадійно танула й губилася свята віра французів у те, що ця несерйозна війна швидко закінчиться. Дарма вони поспішили назвати її такою. Дарма легковажно спостерігали за ворогом, що стояв по той бік оборонного кордону, і не готувалися до найстрашнішого. А тепер запізно: залишилося тікати світ за очі…

Першим не витримало серце в діда Анні — він помер, коли сім’я отримала звістку про те, що їхній зять Петро, якого мобілізували на початку війни, потрапив у полон. Ховали діда нашвидкуруч: без похоронної процесії та поминального обіду. Сімейне горе меркло на тлі загальної біди. Розчавлені подіями, жінки вирішили негайно тікати з міста й поспіхом зібрали найнеобхідніше. Незважаючи на літню спеку, натягнули на себе теплі речі, закутали, наче ляльку, маленьку Анні, заплющили очі й пірнули в загальний вир, рухаючись разом з усіма кудись на південь. Сягнули околиці, аж раптом зупинилися й несподівано повернули назад. Куди бігти? Там, у провінції, ні рідних, ні знайомих.

У відчаї разом з іншими емігрантами скупчилися в російській церкві на вулиці Лурмель. Тут Ольга, мати Анні, ще до війни допомагала влаштовувати дешеві обіди для бідняків і хворих. Розгублені й сумні, до темряви товклися серед своїх, думали, радилися, та зрештою не вимислили нічого кращого, ніж повернутися додому й чекати. Від війни все одно не втечеш, лиха доля й під землею знайде.

Щоб уникнути бомбардувань, Париж було оголошено відкритим містом. І через кілька днів, уранці чотирнадцятого червня, сюди без перешкод увійшли німці. Ніхто не стріляв, але та мовчазна хода й без пострілів мала надто страшний вигляд. Сірі боші, нові господарі перлини Європи, розповзлися провулками, наче таргани. А в очах парижан оселилися зневага й тихий страх.

Але минуло кілька тижнів, і все начебто повернулося на круги своя. Зовні, здавалося, нічого не змінилося: вулиці так само заповнені людом (безліччю туристів у військовій формі), діти гуляють із няньками в Люксембурзькому саду, працюють театри та ресторани. Життя пішло своїм звичаєм, тільки скрізь рясніли сірі мундири й прапори Третього рейху, а в повітрі наче висів сором. Париж за звичкою усміхався, але теж якось дивно — пригнічено та сумно.

Невдовзі повернувся, утікши з полону, батько Анні — П’єр Щербінін. Почалося нове життя в окупації й підпіллі. Анні погано пам’ятає цей час. Лише уривчасті й розмиті плями емоцій та швидкоплинних вражень. Ось стоїть п’ятирічна дівчинка навпроти бабусі, руки переплетені перед собою, губи надуті, сердита на весь світ, передусім — на батьків, яких забрали в гестапо за участь в Опорі.

— Чому вони покинули мене? — ображено питає в бабусі, з якою тепер залишилася.

— Це війна, — тихо відповідає безпорадна, наче дитина, її бідолашна бабуся.

— Що таке війна?

— Чудовисько, яке краде людей…

Маленька Анні уявляє страшне багатозубе чудовисько, що вивергає вогонь і хапає людей своїми пазуристими потворними лапами. У Парижі щось не видно такого. Лише барви змінилися на вулицях (усе стало чорно-сірим) і доводиться стояти з бабою в довгих чергах за хлібом. Усе як раніше, але ж мами з татом немає. Анні ображається на бабцю за обман. «Це все вигадки!» — сердито думає вона й більше не вірить розповідям про війну.

Зате Анні із задоволенням слухає старечі казки про те, як її предок, запорізький козак у шароварах і з довгим чубом, звільняв Париж від Наполеона, закохався в прекрасну актрису Ніколь і залишився у Франції назавжди. Бабуся любить цю сімейну легенду й може безперестанку розповідати про запорожців.

— Козаки колись служили французькому королю, а їхній отаман Іван Сірко звільнив французьку фортецю Дюнкерк, яку зайняли іспанці. Доти французи штурмували Дюнкерк десять років поспіль, але не змогли навіть до стін наблизитися. А козаки впоралися за кілька годин! Якби ж вони були тут сьогодні, дитинко, Гітлер нізащо не ввійшов би до Парижа. Адже козаки вміли зупиняти ворога силою думки.

— Як це? — здивовано запитує Анні й завмирає.

— Шикувалися в ряд, усі разом дивилися в бік ворога й думали про те саме. Безліч однакових думок поєднувалася в одну величезну й сильну. І та змушувала нападників повернути назад або не помітити козацького війська.

— Отакої! — у захваті вигукує дівчинка. Їй хочеться навчитися керувати думками, щоб повернути батьків. І вона потайки від бабусі, сховавшись десь у куточку, відчайдушно напружує свою маленьку голівку, намагаючись повернути все назад, у «так, як було». Марно старається: нічого не виходить. У голові, наче у вулику, гуде, ноги кам’яніють від незручної пози, руки тремтять від напруження. «Усе не так! Не так!» — у розпачі думає Анні й гірко плаче над своєю безпорадністю. Скільки сліз вона пролила, чекаючи на зниклих маму й тата! Прислуховувалася до кожного шереху. Сусідів упізнавала за кроками на сходах. А мамусі з татком усе не було…

Зате бабця не вгамовується, невтомно розповідає онучці про вміння козаків перемагати й утікати від ворога неушкодженими, про сміливість і відвагу, веселу вдачу й суворі звичаї в Запорізькій Січі. Мабуть, українські пісні, казки й історії про непереможних козаків утішають її саму. У казки віриш охочіше.

Мимоволі Анні полюбила відважного Котигорошка та розумного Кирила Кожум’яку, кмітливого Івасика-Телесика та хитрого й веселого Івана-Побивана. Усе українське здавалося їй незвичайним і майже містичним, навіть більш реальним, ніж темний окупований Париж.

Після смерті бабусі в сорок четвертому Анні потрапила до притулку, який заснувала російська емігрантка Софія Михайлівна Зернова. Спочатку він розташовувався у Вільмуассоні під Парижем. А в п’ятдесятих роках переїхав до маєтку Мулен де Санліс, який Зернова викупила за пожертви. Так Анні потрапила в той самий Монжерон, який колись малював Моне. У старий замок, точніше млин, дуже схожий на старовинну, давно зруйновану королівську резиденцію, збудовану в одинадцятому столітті для київської княжни Анни — дочки Ярослава Мудрого.

Багато води сплило відтоді, коли французький король Генріх I приймав присягу, поклавши руку на слов’янське Євангеліє, яке привезла до Франції його майбутня дружина. Легенда це чи правда — тепер важко точно сказати, але Реймське Євангеліє, частина сторінок якого написана кирилицею, досі зберігається у Франції. А замок у Монжероні й нині притулок слов’ян. Після війни тут панує суворий розпорядок, який має перетворити безпритульних слов’янських дітлахів на добропорядних французів. Анні й так уже була француженкою, хоча вдома з бабусею часто спілкувалася російською, а українську знала з пісень та казок старенької. Мова — то було єдине, що пов’язувало її з батьками. Але й народжена в Парижі, дівчинка все одно мала зазнати того суворого загального виховання, яке зовсім не нагадувало домашні затишні вечори, закарбовані в чіпкій дитячій пам’яті. Глибоко в душі Анні зачаїла образу на батьків. Чому залишили її саму в такі тяжкі часи? Чому дозволили потрапити до дитячого притулку? Дуже довго їй дійсно важко було зрозуміти, що в усьому винні не тато з мамою, а війна.

Тепер Анні підростає серед кинутих у пащу жорсткого життя повоєнних сиріт, і їй лишається тільки згадувати свої прогулянки з мамою в Люксембурзькому саду. Утім, в інших дітей і того немає.

Колись бабуся відволікала дівчинку від сумних думок розповідями про чарівників, що жили в українських степах і вміли перетворюватися на вітер або дерева, щоб бути невидимими для ворога. І в чутливій дитячій свідомості тісно переплітаються два світи. Один — французький, повний тепер самотності й смутку. Другий — український, що вабить незбагненними дивами та чарівною надією. Анні підросла, але їй, як і раніше, хочеться стати невидимою, перетворитися на вітер і полинути з незатишного Монжерона в далеку невідому Запорізьку Січ, де «ніч така місячна… хоч голки збирай».

У Санліському замку зазвичай пісень не співають. Хіба що на богослужінні. Стара будівля з високими готичними вікнами й башточками справді нагадує замок. Але він зовсім не казковий: занедбаний, тужливий, холодний і похмурий, до пари сирітському повоєнному дитинству.

Єдине місце, куди Анні приходить із задоволенням і де їй хочеться залишитися назавжди, — бібліотека. Тут стоїть гаряча кахляна грубка, яку топлять бурими торф’яними брикетами. І всюди полиці з безліччю книжок, що відкривають дівчині потаємні дверцята в химерний світ письменницьких фантазій. Тут вона познайомилася з творчістю Віктора Гюґо й Вальтера Скотта, Жуль Верна й Федора Достоєвського. І безліч інших авторів та героїв, які допомагають упоратися з жорстокістю тої реальності, у якій їй доводиться існувати. Вона навмисно обирає російських письменників, щоб вони нагадували про батьків і допомагали вчити російську мову.

Для душі ж читає Шарля Бодлера й Поля Верлена, Артюра Рембо й романтичного Стефана Малларме. Вона обожнює сумну французьку поезію — те єдине, завдяки чому вдається прийняти нестерпний Монжерон. У бібліотеці можна зануритися, як колись у бабусині казки, у потойбічний світ, зітканий із символів, невидимих знаків і сигналів, які хвилюють Анні, ніби вона перебуває в таємній змові з французькими символістами, а вони відкривають їй секрети, недоступні іншим.

Підписатися на розсилку

 

50 грн
отримати знижку *
* Знижка діє при замовленні на суму понад 400 грн