Війна жіночого роду: Історія душі Алексієвич і щоденник Франк

Зазвичай війну описують по-чоловічому: у датах, боях, перемогах та поразках. Жіночий погляд є незручним, адже він показує інший бік війни – більш емоційний, страшний та незручний. Не дивно, що книги, наприклад, Світлани Алексієвич та Анни Франк критикують. Щодо першої, то багато-хто сперечається з присудженням їй Нобелівської премії (називаючи тексти Алексієвич не літературою, а документалістикою), щодо другої, то її щоденник взагалі оголошують фальсифікацією. Мені ж видається – саме такі книги потрібно читати першими. Читати всім. Можливо, тоді ми зрозуміємо помилки минулого і більше ніколи не ходитимемо по колу.

Цьогоріч в українському перекладі вийшла і книга Алексієвич «У війни не жіноче обличчя», і книга Франк «Сховище. Щоденник у листах». Перша являє собою збірку спогадів жінок з Другої світової війни, друга – записи 13-річної єврейської дівчинки, яка ховалася від нацистів.

Війна жіночого роду: Історія душі Алексієвич і щоденник Франк
Світлана Алексієвич Анна Франк

Світлана Алексієвич

«У війни не жіноче обличчя»

Видавництво Vivat, 2016

Ця книга – перша з циклу письменниці «Голоси утопії». У своїх творах Алексієвич намагається зрозуміти радянську людину, її внутрішній світ, ідеали, мрії, страхи та переживання. Вона зізнається, що ніколи не любила книг про війну, але сама почала писати саме таку, щоб показати інший – не звичний, чоловічий погляд, а жіночий. Читати спогади медсестер, льотчиць, партизанок, зенітниць, стрілків, зв’язкових, кухарів, праль… неможливо без сліз.

«Пишу не про війну, а про людину на війні. Пишу не історію війни, а історію почуттів. Я – історик душі.»

Книга «У війни не жіноче обличчя» - Видавництво «Vivat»

Війна, про яку пише Алексієвич, болить, адже її уявляєш у найменших деталях. Уявляєш зі слів цих жінок – бачиш єдину кульбабу, якою вони милувалися; ту сукню з бинтів у нареченої; перший поцілунок з мертвим; валізи цукерок; усмішки; кучері з шишок замість бігудів; фіалки, що були прив’язанні до багнета… Письменниця зізнається, що саме такі «дрібниці» і є для неї головними.

Свою книгу Алексієвич писала 7 років (з 1978 по 1985 рік). Видати «У війни не жіноче обличчя» було складно через цензуру. Це цілком зрозуміло, радянська армія тут не виглядає героїчно та непереможно. Цензор стверджував, що такі спогади принижують жінку натуралізмом: «Звідки у вас ці думки?… Ремарка начиталися… У нас ремаркізм не пройде. Радянська жінка – не тварина.» Сьогоднішнє ж видання включає не тільки виключені цензурою фрагменти, а й частини тексту, які викинула раніше сама письменниця.

Втім, окрім самої війни лякає (дивує? вражає?) саме світосприйняття тих людей. Ще зовсім юних дівчат, які рвалися на фронт, аби захищати Батьківщину, які хотіли бути тільки на передовій і витримували жорстокі катування з єдиною думкою – не зрадити, не сказати зайвого. Як ідея може бути вартіснішою за життя? «Усе ж таки існувала вона, радянська людина. Таких людей, я гадаю, ніколи у світі не буде…»; «Час – це теж Батьківщина.»

Алексієвич пише, що у жінок було два варіанти війни: одна – героїчна, для газет і для загалу; друга – особиста і справжня. «Щоразу мене вражала ця недовіра до простого і людського, це бажання підмінити життя ідеалом. Звичайне тепло – холодним сяйвом.» – зізнається письменниця, якій вдалося показати душу.

Анна Франк

«Сховище. Щоденник у листах»

Видавництво Vivat, 2016

«Ось труднощі нашого часу: ідеали, мрії, чудові сподівання, які тільки-но пробудилися в нас, руйнуються під тиском моторошної дійсності.»

Анні подарували щоденник на 13-річчя. Перший запис у ньому датується 12 червнем 1942 року, останній – 1 серпнем 1944 року. Франк довіряла паперу всі свої почуття. Максимально щире, підліткове сприйняття війни і світу навколо мало би зворушувати так само сильно, як і історії, з якими діляться героїні книги Світлани Алексієвич. От тільки останні мали 40 років для того, щоб пережити свій біль, у Анни ж не було часу – вона померла у 1945 році.

Щоденник Анни починається з радості від подарунків, розповідей про школу, однокласників, клубу «Малий Віз мінус два», залицяльників… Дівчинка сприймає щоденник як подругу, якій може розповісти все, навіть дає їй ім’я – Кітті.

«Вести щоденник для мене – це якесь зовсім особливе відчуття… мені хочеться писати, і я прагну насамперед якомога вільніше вилити своє серце.»

Анна Франк. Сховище. Щоденник у листах. Видавництво Віват 2016

Після виклику СС Анна з сім’єю були змушені тікати з свого будинку та переселитися у сховище. Перше, що дівчинка поклала до шкільного ранця, з яким покидала дім, – улюблений щоденник.

Щоденник Анни – це не тільки історія про євреїв, німців та війну, а й історія дорослішання. Спершу дещо дратує поведінка Анни. Вона жаліється на маму, сестру, погану тканину для спіднички і інші дурниці. Та потім дівчинка сама розуміє, що більшість євреїв, які не мають змоги переховуватися у таких умовах, живуть куди гірше. Франк пише, що була наївною і нічого не розуміла. З кожною сторінкою щоденника, з кожним записом, Анна стає розумнішою і дорослішою. Жаль, що причиною її такого стрімкого духовного розвитку стала війна.

Книга залишила дуже неоднозначне враження. Якщо над спогадами жінок, які зібрала Алексієвич, я переважно плакала, ні секунди не сумніваючись у жодному слові, то у щоденнику Анни Франк єдиним сумним моментом було життя і смерть дівчинки після останнього запису. До того ж, достовірність самого щоденника також викликає чимало питань. Втім, «Сховище…»потрібно прочитати, адже ніхто не буде сперечатися, що ця книга напрочуд важлива в контексті історії двадцятого століття.

Яна Онишкевич

Поделиться: