Поговоримо про жінок: «8000 миль самотності» Оксани Шаварської та «12 сезонів жінки» Ксенії Фукс
Попри успіхи феміністичних студій та активну діяльність жіночих організацій в Україні, у мене постійно складається враження, що ці сфери майже не перетинаються з сучукрлітом. Там – обстоювання прав жінки, можливостей її повноцінної реалізації в суспільному житті, захист від домашнього насильства; тут – постійне скніння в ситуації жертви та пошук «того, єдиного», готовність жертвувати заради нього всім, аж до власної гідності, кохання як вищий сенс існування тощо. Однак дві книжки цього огляду свідчать, що зміни відбуваються, і то у кращий бік: написана жінками про жінок мала проза показує нетрадиційні (у сенсі звичної нам романтичної парадигми) сценарії та значно ширший спектр можливостей, ніж ті, які традиційно отримувала героїня укрліту. І це ок.
Оксана Шаварська. 8000 миль самотності. – К. : Люта справа, 2020.
У самий розпал карантину побачила світ книжка Оксани Шаварської – редакторки та сценаристки телевізійних шоу, популярної блогерки. Онлайн-презентація відбулася на майданчику Ukrainian Main Stream: у супроводі музики тексти з «8000 миль самотності» читали сама авторка, учасниця гурту Dakh Daughters Соломія Мельник та акторка, що зіграла Мотрю у серіалі «Спіймати Кайдаша», Антоніна Хижняк. Усе було зроблено суперово й професійно. Іншим разом, написала Оксана Шаварська в себе на фейсбуці, на неї «одягнули коштовностей рівно на 1 000 000 гривень», аби «класний ювелірний бренд» міг презентувати фото/відео проект за мотивам її книжки. Що з цього вийшло, ще не відомо, однак питання напрошується саме: як щодо текстів? Чи варте таке розкішне промо вмісту книжки?
Правильної відповіді, звісно, не існує: у будь-якої книжки завжди знайдуться фанати або ненависники, така вже доля авторів... Для початку скажу, що «8000 миль самотності» – це не «Худеем вместе» з Наталією Могилевською і не «Школа пані Фреймут»; це повноцінна художня проза. Можливо, розчаруються ті, хто сподівався, що тут будуть плітки та пристрасті зі світу селебриті чи хоча би журналістської тусівки: хотілося жесті, а маємо щось на кшталт оповідань Надійки Гербіш – любов, самотність, смуток, маленькі радощі… Суттєвий момент: Оксана Шаварська, на відміну від Надійки Гербіш, припускає, що в людини може бути більше одного сексуального партрнера(-рки). А це вже добре.
Що ж до маленьких радощів, то тут я теж погарячкувала: звісно, героїня Шаварської (будемо називати її героїнею, хоча авторка не те що не приховує автобіографічності сюжетів) п’є сухе біле з подружками, тиняється вулицями і не надто переймається своєю зовнішністю. Проте як популярна сценаристка вона має райдер («...я завжди “хотіла дійти до такого рівня професіоналізму, щоб одного дня сказати продюсерам: “Я мартишка, яка вже дуже класно все вміє, я буду пити віскі, чуваки, тоді, коли захочу, зробіть так, щоб він не закінчувався”. Словом, я до такого рівня взяла і дійшла»), а під час депресії може взяти й полетіти за 1200 баксів туди, де літо. Навіть якщо тут згадується дитяча травма, то тоді, коли «…сидиш уся така на діловій зустрічі, наприклад десь у One Love Café, п’єш каву зі свіжозмелених зерен, вирішуєш дуже дороговалютні питання, домовляєшся про співпрацю з поважними людьми, за вікном несеться Київ і його чудове життя. Але ти розумієш, що якщо навіть усе зараз піде не так, як тобі того хочеться, це все одно не порівняти з тим відчуттям, коли від тебе тікає корова...».
Цей аспект спеціально підкреслюють декілька мініатюр «8000 миль…»: мовляв, я вийшла з низів, але дивіться, чого досягла! Мотив для сучукрліту характерний, хоча часто завуальований (і дуже суголосний багатьом читачам – зізнайтеся, ви думаєте те саме, коли відвідуєте батьків у своєму райцентрі!). Шаварська теж не вихваляється прямо. Тему «а чого добився ти» вона вправно завертає на рейки «спробуй, і ти теж зможеш!». За великим рахунком, це добре, бо текстів для і про лузерів у нас повно, тож для різноманітності не завадить декілька про успішних жінок.
Успішна, але не сталева. Попри всі свої здобутки, героїня Шаварської надзвичайно емоційна, постійно закохується, у більшості випадків страждає через це, напивається, плаче, але в якийсь момент збирається (цей мотив теж не може не викликати емпатії) – і йде далі. Дивовижна річ, жінка в цій прозі – щаслива, і щаслива насамперед тим, що не може стати «середньостатистичною і нормальною»: «Щоб робота стабільна, чоловік законний, діти (двоє), борщ (я вмію варити), спланована відпустка двічі на рік, затишна квартира, будинок за містом, депозит…». Як показує практика, багатьом сучасним жінкам можливість такого сценарію треба довго й наполегливо доводити. Узагалі прозу «8000 миль…» (дуже коротку) можна розібрати на афоризми і водночас лайфхаки (за відсутності адекватних «жіночих» видань це вихід).
Для тих, кому стане забагато дещо одноманітних любовних колізій, скажу, що не всі тексти в книжці присвячені самій Шаварській. Є тут також історії про інших людей, і ці замальовки мені видаються найцікавішими, адже в них спрацьовує не тільки «спільний жіночий досвід», а й старі-добрі жорстка іронія, життєва правда та загальнолюдське співчуття.
Ксенія Фукс. 12 сезонів жінки. – Чернівці : Книги–ХХІ, 2020.
У другій книжці, написаній жінкою про жінок (авторка Ксенія Фукс торік дебютувала в сучукрліті з автобіографічним романом «По той бік сонця» про переживання досвіду депресії) мене до якоїсь миті дратувало буквально все. Насамперед анотація, що починається твердженням: «“12 сезонів жінки” можна назвати романом, якщо вважати, що головна героїня – це сучасна жінка». І хоча в наступному реченні крізь зуби визнано: це таки збірка з 12 новел, наполегливе прагнення «зробити» роман із будь-чого вже запарило гірше за «несподівану» спеку.
У передмові Христя Венгринюк усіляко підкреслює феміністичну спрямованість текстів Ксенії Фукс, часом упадаючи в майже народницьку чи то совкову риторику: «“12 сезонів жінки” – абсолютно феміністичний текст, після прочитання якого я просто згорнула рукопис і подумала: “Чорт, а що ж я зробила для жінки в цьому світі?” …Усім тим, що маємо, ми завдячуємо нашим протофеміністкам, емансипанткам Маркові Вовчку, Ганні Барвінок, Олені Пчілці, Ользі Кобилянській, Наталі Кобринській, Євгенії Ярошинській, Лесі Українці, Софії Окуневській, Наталені Королеві, Ірині Вільде та багатьом іншим жінкам, які все найкраще передали нам».
І справді, певна тенденційність у текстах Фукс відчувається: вона віддає борги ніби пише на задану тему, намагаючись показати всі випадки, де жінка виявляє силу. Авторка передмови зображує це метафорично: із душ героїнь, мовляв, сила проростає «стержнем», «і все, що з ними не відбувається, обертається і крутиться довкола цього обеліска» (?!). Таких перлів багато не лише в передмові – недбалі редагування й коректура мало сприяють задоволенню від читання.
Нарешті, найнестерпніше в книжці – це вірші Ксенії Фукс, якими вона супроводила майже кожен текст. Але ок, це, звісно, справа вподобань. Припускаю, що серед шанувальників молодої письменниці є й ті, кому норм лірика кшталту «Ти опинився. Раптом. Суттєво. Біля моїх порожнин. Ти зазирнув. Глибше, ніж треба. На підвіконні в пітьмі. Заполонив. Як запливає в легені нікотин. Ти опинився Безпосередньо. Так недоречно. В мені. …Ти опинився. Ми опинились. Під арматурним кіно. Ти розчинився. Як кава дешева. Як цукор і сіль у воді» тощо.
Я ж просто почала прогортати епіграфи, і поступово (приблизно після історій про Софію, Лєру, Берту і Кіру – як ви зрозуміли, кожне оповідання названо жіночим іменем, а всього їх 12) виявилося, що ідеологічна ангажованість здатна спадати, а повчальність – поступатися місцем логіці зображуваного. Якщо перші розповіді більше нагадують ілюстрації до стандартних тез (дівчина може не клюнути на супер-мачо й узагалі виявитися лесбійкою; від чоловіка-садиста треба втікати, забираючи дітей; тіло жінки – це її справа, хоч не завжди ми діємо на користь власному здоров'ю), далі справа стає складнішою й цікавішою.
Персонажі Фукс переживають випробування різного ступеня складності – і далеко не завжди при цьому мають переможний вигляд. Скажімо, коли на міцність перевіряються «вільні стосунки» подружньої пари. Або коли в улюбленому туристами барі ти зустрічаєш своє юнацьке кохання: «Моя давня знайома сиділа напівгола, із зав’язаними очима на дерев’яному стільці, офіціантка щедро поливала її гарячим воском, китаєць навпроти знімав усе на телефон, а решта публіки ще й аплодувала. Потім офіціантка запхала своїй жертві ціле відерко льоду в штани, наказала стати раком та відлупцювала її сорок разів батогом».
Утім, більшість історій закінчуються добре – навіть розповідь про Лілю, яка тлумить депресію неконтрольованими сексуальними пригодами, і зупинитися її змушує тільки аналіз на ВІЛ. У трагічних фіналах авторка не нагнітає драми – смерть узагалі дуже буденне явище. Цікавим є наскрізний для кількох новел образ Назара, який воює на Сході, та жінок, пов'язаних із ним. Цей сюжет міг би бути надто мелодраматичним, але саме міжтекстові зв'язки поглиблюють його і рятують від банальності.
Як і попереджає в передмові Христя Венгринюк, враження, ніби в цій книжці «кожен герой чоловічої статі – відвертий покидьок», – хибне, однак окремі прикрі випадки трапляються. Так, дуже нагадує розповіді з проєкту #я_не_боюсь_сказати історія про викладача, який при замкнених дверях аудиторії приймає у юної студентки іспит, – що ж, йому все зійшло з рук (сорі за натуралізм)… А от хтось інший поплатився за двох, наприклад Ден, який настільки дістав нескінченними зауваженнями й підколками Лесю, що познайомився з електричним вібратором на власній… кгм… шкурі.
У «12 сезонів жінки» менше текстів, ніж у «8000 миль самотності»; тут немає безсюжетних замальовок, а стиль не такий емоційний.
Однак є річ, що споріднює книжки Ксенії Фукс і Оксани Шаварської: вони не говорять про сучасну жінку винятково як жертву, героїню-берегиню чи рабиню пристрасті, а дають їй право нарешті бути кимось іншим. І навіть самою собою.