Подорожуючи «Амадокою» Софії Андрухович

На цей роман я чекала з нетерпінням. Не тому, що пильно стежу за творчістю Софії Андрухович: читала тільки “Фелікс Австрію” і враження тоді роман залишив по собі спокійні. А насамперед через три центральні теми: повернення бійця з амнезією з війни на Донбасі, Друга світова війна на Галичині (а це й УПА, й Голокост) і Розстріляне відродження. Три великі травми українців. Одна з яких — гібридна, невидима для частини населення війна і досі in progress, дві інші — глибоко всередині кожного з нас.

Я готувалася до довгої подорожі в просторі й часі. 

Адже “Амадока” налічує 832 сторінки більшого за стандартний формату. Тут вам і Київ, і Бучач, і Берлін, і Москва і урочище Сандармох...Події відбуваються від 18 століття і до сьогодні. 
Очікувала, що це буде болюче читання. Так і виявилося, але водночас “Амадока” мене захопила. Читала її два карантинні тижні, і жодного разу не хотілося взятися за іншу книжку. Мабуть, через те, що з самого початку Софія Андрухович майстерно заінтригувала сучасною сюжетною лінією, розв'язка якої відбувається на останніх сторінках. Але до них веде непростий і дуже неоднорідний читацький шлях. 

першу — кілька слів про сюжет. 

Самітниця Романа працює в київському архіві, де випадково знайомиться з археологом Богданом, потрапляє в його помешкання — й обійми. Незабаром після цього чоловік вирушає воювати на Донбас, а Романа зустрічає його батька Професора. Він розповідає їй історію свого кохання з онукою КҐБіста, якось пов'язаного з його родиною. Ці люди, їхні розповіді, світлини й  артефакти, здається, докорінно змінюють плин життя Романи. Одного дня вона на світлині понівеченого бійця АТО вона впізнає Богдана, називається його жінкою, каже, що хоче повернути йому пам'ять і забирає з лікарні. Тепер він — тільки її. 
Романа розповідає Богдану про його родину з галицького Бучача, яка потрапила в м’ясорубку Другої світової. Про начебто дитячу, а насправді дорослу любов бабусі Уляни й єврейського хлопчика Пінхаса. Про сестру бабусі Нусю, захоплену священиком-вояком УПА, і її доленосний вибір. Про таємничого скульптора 18-го століття Йогана Георгія Пінзеля, з витвором якого Богдан мав пригоду. От тільки чомусь Богдана більше цікавлять не інструменти археолога, а акваріумні рибки. Не Пінзель, а В.Домонтович. Він не пам’ятає. І Романа починає боятися, що таки згадає. 

Софія Андрухович запакувала в свій новий роман десятки окремих, цікавих самих по собі історій. 

Стільки героїв — вигаданих і реальних, так багато міркувань про життєві дилеми. Одразу відчувається ґрунтовне дослідження нею історичного матеріалу. Зокрема життя довоєнного Бучача й кривавих років під німецькою окупацією. Коли по-звірячому вбили тисячі євреїв, а ще дві громади — українці й поляки — намагалися вижити. Боялися, любили й ненавиділи, ставали колабораціоналістами чи виявляли просто-таки відчайдушне милосердя. Ця, друга частина роману, мені видалася найсильнішою. Вона не лише тонко вражає на різних рівнях, а й спонукає читати про ці місця й події ще. І говорити з ще живими бабусями й дідусями, які бачили все на власні очі. І не допустити такої трагедії знову.
У третій частині “Амадоки” в центрі уваги опиняється Віктор Петров (В.Домонтович) — український письменник , філософ і подвійний агент. Читаємо тут і про літературну дискусію 1925-1928 років, і про перебіг сталінських репресій — долі найбільших талантів, знищених фізично чи морально. Ці події відбувалося на очах Петрова водночас з його особистою драмою — неможливістю бути разом з Софією, дружиною його друга, поета Миколи Зерова. Читачі “Амадоки” мають змогу зазирнути в листи цієї пари — так само, як один з дуже важливих героїв роману, який “виходить на сцену” наприкінці. 
Розділ про Розстріляне відродження є свого роду нарисом з історії української літератури. Не всі читачі “Амадоки” (як мінімум — з огляду на вік) вивчали ці події в школі, тож точно дізнаються нові факти. В інтерв'ю Софія Андрухович розповідала, що ідея “Амадоки” виникла саме з цієї лінії. Однак очевидно, що в результаті вона стала другорядною й пов'язується з історією Богдана доволі умовно — хоча й із безперечно цікавого кута. Мені здається, після всіх таємниць першої частини роману й справжнього струсу другою — далеко не всі читачі готові до розмови ще й про 1930-ті роки, такої пізнавальної і трагічної. Хоча про це було б неймовірно цікаво прочитати в окремій книжці Софії Андрухович.

Дивовижно, але навіть з таким обсягом, непростими темами й героями, “Амадока” тримає в напрузі до кінця й місцями просто причаровує.

Чим? Мене — насамперед стилем. Він мінливий, як погода цієї весни й оповідачка Романа. Але дуже особливий. Мова Андрухович непроста, поетична й часом вражаюче прямолінійна. Деякі абзаци, щойно прочитавши, перечитуєш. Авторці вдається майстерно описувати все, від дрібниць — виду з вікна, “луку” жінки-психіатра, і до історично реконструйованого Бучача, емоцій ката чи таких різних виявів любові. Окрема принада роману — можливість прогулятися Києвом разом з героями, подивитися на нього уважними очима письменниці.

Кожен читач “Амадоки” зможе знайти серед озвучених у романі думок про людське буття щось близьке собі. 

Можливо, щось уже пережите, те, про що міркував наодинці чи в колі найближчих. Мені найбільш суголосними стали останні сторінки розділу “Непроникне”. Вони про те, що кожна людина щомиті страждає від власної роздробленості, неможливості побачити й скласти усі частинки власного пазла.

“Амадока” — роман багато про що, але для мене — насамперед про те, як нас формує пам'ять про пережите нашими предками, усі їхні досвіди — травматичні і щасливі — назавжди з нами. Навіть якщо ми нічого про це не знаємо чи не хочемо знати.

Автор рецензії: Катерина Толокольнікова