І «Артефакти Праги», і «Крук та Чорний Метелик» розповідають про стосунки наділених магією героїв між собою (в Ольги Мігель окрайцем згадується мотив несприйняття людьми певного типу магії, але то було радше тизером-анонсом продовження циклу). Натомість Анастасія Нікуліна у 2019 році видала свого роду переспів «Ромео і Джульєтти», де йдеться про кохання між дівчиною з людського роду та хлопцем, котрого звичайною людиною ніяк не назвеш.
Сюжет «Завірюхи» вибудовано навколо забороненого кохання хороброї красуні Лесі та загадкового Яра із Завірюх – надприродно сильних та прекрасних створінь, що володіють певного роду магією, спілкуються подумки, а ще – радше рано, аніж пізно – викликають ірраціональну ненависть у сусідів-людей. Стосунки героїв дають авторці можливість зіштовхнути два світи, згрубша – емоційний та логічний. Причому людьми оповідь цікавиться мало – вони (а здебільшого вона – самої Лесі майже завжди вистачає) потрібні для того, щоб відтінити формалізований та гранично раціональний світ Завірюх. І поміж стандартних історій про заборонене перше кохання з його нотками первісного антагонізму, несміливою першою прихильністю та відчайдушною готовністю ризикнути всім, роман вирізняє кілька моментів. По-перше – текст далеко не завершується на взаємному «Я тебе кохаю!». Анастасія Нікуліна розповідає про те, що починається після «І жили вони довго й щасливо», коли йдеться про подружжя з різних світів. Її героїні доведеться призвичаїтися до геть інакших звичаїв і знайти собі місце у соціумі, що не одразу готовий її прийняти. По-друге, з-під флеру романтики швидко визирає притча і перетворює внутрішній конфлікт заглавного героя «А чи можу я любити ту, кого обрало моє серце?» на світоглядний герць між світом та пітьмою.
Отака двоїстість зумовлює певну жанрову незбалансованість «Завірюхи». Романтичне фентезі про стосунки радісно поступається місцем героїчному фентезі квестового ґатунку – з традиційними для жанру конфліктами, кількома колами ініціації, неодмінним викликом богам і рятуванням світу за компанію з вирішенням власним проблем. З одного боку, такий сюжетний поворот розширює направду цікавий світ, збудований на фольклорній основі. З іншого – затьмарює первісний конфлікт і відводить на другий-третій план не тільки другу за значенням героїню (через яку авторка почала була промовляти емансипаційні мотиви), але й інших потенційно дуже цікавих персонажів. Зрештою, коли йдеться про світоглядну боротьбу – навіть якщо для героя її спричинило кохання – усьому іншому стає замало місця. Особливо, коли прийом «Бог з машини» набуває в тексті істинно казкової буквальності.
Автор рецензії Ксенія Сокульська
Матеріал з сайту
http://www.barabooka.com.ua/