С. К. Трімейн Крижані близнята. Читати уривок

Незабаром на Вас чекатиме психологічний трилер знезвичайним сюжетом, який протримає в напруженні до самого кінця!


Сара й Енґус зустрілися в компанії друзів. Стрімкекохання з першого погляду — і незабаром вони одружилися, в них народилисядочки-близнючки Лідія та Кірсті. Але родину спіткало лихо: одна з дочок — Лідія— загинула внаслідок нещасного випадку. Приголомшені горем, до того жопинившись у скрутному фінансовому становищі, вони вирішують переїхати на невеликий острів у Шотландії, родинну спадщину Енґуса, прагнучи в такий спосіб урятувати шлюб. Проте на них чекає нове випробування: дочка Кірсті каже, щовони помиляються і що вона — Лідія…

Пропонуємо прочитати уривок тексту та поринути ватмосферу загадкової сімейної драми.


Ми крокуємо вулицею, тримаючись за руки. Енґусміцно стискає мою долоню. Упродовж цього останнього року він загалом частотримав мене за руку: стискав мої пальці, коли я щоночі ридала, лежачи в ліжку,не спроможна видушити ані слова, неспроможна зупинитися; тримав мене за рукувід початку і до кінця жахливого похорону Лідії: починаючи від «Я євоскресіння й життя» й аж до «Назавше залишиться з нами». Амінь.

— Метро чи автобус?

— Метро, — відповідаю я. — Так буде швидше. Хочуповідомити добрі новини Кірсті.

— Сподіваюся, вона буде тієї самої думки.

Дивлюся на нього. Ні. На жодні сумніви я не маюправа. Якщо я зупинюся й почну ставити собі запитання, тоді всі побоювання йострахи накриють мене дев’ятим валом, і ми так назавжди й загрузнемо в цьому.

— Енґусе, я впевнена, що вона зрадіє, — кажу мерщій.— Їй просто має сподобатися. У нас буде власний маяк. Ще й свіже повітря,олені, дельфіни…

— Еге ж, але май на увазі, що ті світлини, які тибачила, зроблені переважно влітку, коли острів потопав у сонячному промінні.Там не завжди така погода. Узимку на Торрані похмуро.

— Ну, тоді взимку ми… —як там воно зветься? — зачаїмося й будемо захищатися. Це буде такий собі квест.

Ми вже біля станції підземки. Сходами донизу ринечорна повінь людей — тих, хто живе за містом, а працює в центрі. Тих, когоковтає лондонське метро. Озираюся на мить, швидко роздивляюсь оповиту серпанкомтуману Нью-Оксфорд-стрит. Осінні тумани в Блумсбері — наче примари, ніби видименагадування про те, що колись, у середньовіччі, тут була трясовина. Я про цедесь читала. Я взагалі багато читаю.

Цього разу я сама хапаю Енґуса за руку і, зціпившипальці, ми спускаємося до підземки й долаємо три зупинки у вщерть набитому вгодину пік вагоні, притиснувшись одне до одного. Потім на станціїМорнінґтон-Кресент ми втискаємося до деренчливого ліфта й, опинившись нарештіна поверхні, майже біжимо.

— Агов! — сміється Енґус. — У нас тут що, олімпіада?

— Мені кортить якнайшвидше розповісти дочці!

Мені справді неймовірно кортить зробити це, і тохутко! Я хочу розповісти своїй донечці, своїй манюні, яка вижила, добрі новини— уперше за тривалий час дуже добрі новини. Хочу подарувати їй радість і надію.Її близнючка Лідія загинула чотирнадцять місяців тому, день-у-день. Я ненавиджусебе за те, що й досі так легко можу підрахувати, скільки точно часу минуловідтоді. Понад рік моя крихітка мучилася з горя, яке я не могла осягнути, аджевона втратила свою близнючку, своє друге «я». Вона наче опинилася замкненою уповній безодній самотності — на цілих чотирнадцять місяців! А тепер я зможузвільнити її!

Чисте повітря, гори, затоки. І Нойдарт там, зазатокою.

Я кваплюся до дверей великого білого будинку, якийнам не варто було купувати, — будинку, який виявився нам не по кишені.

Відчиняє нам Імоджен. У будинку пахне вечерею длядитини, щойно випраним одягом, свіжою кавою. Так приємно. Мені цього бракуватиме.Мабуть, бракуватиме.

— Іммі, дякую, що посиділа з нею.

— Та на Бога. Облиш. Ну, як справи? Підписали?

— Так! Ми переїжджаємо!

Імоджен захоплено плескає в долоні: моя розумнатемноволоса елегантна подруга, яка завжди залишалася обіч мене, ще з часівколеджу. Вона обіймає мене, але я сміюся й легенько відштовхую її.

— Вона поки що не знає! Треба розповісти!

Імоджен усміхається.

— Вона у своїй в кімнаті зі Слабаком.

— Тобто?

— Книжку читає.

Минаю хол і піднімаюся сходами. Завмираю переддверима з написами «Тут живе Кірсті» і «Стукайте». Написизроблено з окремих літер, незугарно вирізаних з золотавого паперу. Стукаю, якгодиться. У відповідь лунає мляве «угу». Це в моєї доньки такий варіант«Заходьте».

Штовхаю двері. І от вона, моя семирічна дівчинка,сидить, схрестивши ноги, на підлозі, вдягнена в свою шкільну форму — чорніштанці й білу сорочку-поло. Маленький веснянкуватий носик схилився до книжки:втілення невинності й водночас самотності. Любов і смуток тремтять у моїй душі.Мені так кортить зробити її життя кращим, так кортить, аби вона знову сталацілою, я ладна задля цього на все.

— Кірсті…

Вона не відповідає. Поринула в читання. З нею такетрапляється. Надто захопиться й не розмовляє, саме лишень «угу». За цей останнійрік таке з нею траплялося дуже часто.

— Кірсті. Мумі-тролику. Малеча.

Вона нарешті зводить очі. Вони в неї блакитні, як умене, тільки яскравіші. Як небо над Гебридами. А волосся в неї світле, майжебіле.

— Мамусю?

— У мене для тебе новини, Кірсті. Добрі новини.Чудові.

Сідаю на підлогу обіч неї. Нас оточують іграшки —пінгвіни, плюшевий леопард Лепик і Однорука Лялька. Розповідаю Кірсті все.Поквапом. Про те, що ми переїжджаємо до такого собі особливого місця, де вонараніше ніколи не була. Що там ми все почнемо спочатку. Що там неймовірно гарной чудово і що все буде просто супер, адже це наш власний острів…

Поки я розповідаю їй усе це, Кірсті не зводить змене очей. Навіть не кліпає. Всотує в себе інформацію. Мовчить, байдужливо,наче в трансі, ніби вихлюпуючи на мене мою власну мовчазність. Киває. Млявовсміхається. Спантеличена, мабуть. Кімнату накриває тиша. Мій фонтанкрасномовства нарешті вщухає.

— Отже, — кажу я. — Як тобі це? Хочеш переїхати навласний острів? Це ж буде супер, еге ж?

Кірсті обережно киває. Знов опускає погляд укнижку, потім закриває її, а відтак дивиться на мене й каже:

— Мамусю, а чому ти постійно звеш мене Кірсті?

Мовчу. Тиша бринить у вухах.

— Ти про що, люба? — видушую нарешті. — Що ти маєшна увазі?

— Чому ти постійно називаєш мене Кірсті, мамусю?Кірсті немає. Це Кірсті померла. Я — Лідія.

Написать отзыв

Пожалуйста авторизируйтесь или создайте учетную запись перед тем как написать отзыв