Чи давно я писала комусь листи? Перша думка від «Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння»

Чи давно я писала комусь листи? Написані не на електронну адресу, не в месенджер чи вайбер, а на папері та ручкою із чорнилом? Це перше питання, яке виринає, коли починаєш читати роман" Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння" написаний Мері Енн Шеффер та Енні Берровз. Адже книга викладена в епістолярному стилі, який стає все більш рідкісним та архаїчним в XXI столітті. І якби ти захотів листуватися отак просто через конверти й марки, то неабияк подивував би своє оточення. Звісно, для післявоєнного часу, який описується тут, се звично і нормально, а читачу відкривається вимір минулого од якого віє людським теплом та полиневою гіркотою війни.

Важко сказати, яка тема тут домінує найбільше, адже авторки майстерно вмістили сюди добрячу частку доброти, жертовності та милосердя, болючу історію війни, яка кровоточить досі незагоєною раною та історію кохання. Здається, кожен може обрати лінію, яка йому подобається більше. Можливо цим можна пояснити, що книга користується популярністю і її видано у 25 країнах світу та вона 15 разів потрапляла в списки найкращих книжок року. Та напрямків було б замало, якби не особливе тепло, яке йде від розповідей у книзі.

Мені здається, що кожному з нас хотілося б потрапити в таке товариство "Любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння" в час неспокійний, в час радості чи горя. Дотикатися у розмовах та справах до тих, хто не зрадить і оминаючи тих, хто такими не є. Саме таких людей зустрічає головна героїня книги, журналістка — Джулієт Ештон. Яка пише матеріал про цікаву спільноту людей, все більше заглиблюючись в їхні історії і, звісно, закохується в тих світлих людей. Можливо, ви також в них закохаєтесь.

Бо: 

Усі ми прагнемо любові –
Чи юні, чи немолоді.
Усі ми – як листки вербові
На темній і сумній воді"

 - виринає в мене десь із закутків пам'яті рядки з пісні дитинства, де була теж ота чистота мислення і сприйняття.

Інколи здається, що деякі епізоди роману звучать аж надто наївно та сентиментально, але, скоріше всього, це лише здається, бо так складно читати щось таке чисте і гарне та не зіпсуте на фоні сучасності, що вже боїшся припустити, що так може бути.

Що, можливо, не потрібно багато книг, щоб вони якось тебе наповнили й визначили в чомусь. Іноді одна книга може тримати тебе, коли, здається, триматися немає за що, як це відбувається з деякими героями книги, які один за одним оповідають свої історії та своє життя. І що крапля тепла може рятувати та наповнювати в найтяжчі часи.

Після такої книги стає внутрішньо світліше. І цілком можливо, що захочеться спілкуватися через паперові листи, як колись, коли в чомусь було складніше, а в чомусь простіше. І шукати людей з якими б було б так само тепло.