м. Харків, 61037, вул. М. Гомоненка, 10
Vivat книжковий
інтернет-магазин
0
Кошик
0 грн.
0
Кошик
0 грн.

Щемливий історичний лонгселер: Ліза Вінґейт «Перш ніж ми стали вашими» | Уривок з роману

02.09.2019

«Присвячується сотням тих, хто зник безвісти, та тисячам тих, які не зникли. Нехай ваші історії ніколи не забудуть. 
Присвячується тим, хто допомагає сьогодні сиротам знайти свою домівку. Ваша праця безцінна, а ваша любов не має меж.»

Заснований на реальних подіях, роман журналістки й письменниці Лізи Вінґейт окреслює один із найгучніших скандалів, що вибухнув у 60-ті роки ХХ століття довкола Товариства дитячих будинків у Теннессі та його очільниці — Джорджії Танн.




Мемфіс, 1939 рік. Дванадцятирічна Рілл Фосс живе в щасливій, але бідній родині на річці Міссісіпі. Але одного дня, коли батьків немає вдома, до будинку вриваються незнайомці. Рілл, її молодших сестер та братика забирають до Товариства дитячих будинків у Теннессі. Відтоді вона, як старша, мусить сама оберігати своїх сестер та брата у світі небезпеки та непевності.
Південна Кароліна, початок ХХІ століття. Ейвері Стеффорд — вже доросла донька сенатора. Вона має все: успішну кар’єру, вродливого нареченого, заможне життя. Що в неї спільного з Рілл Фосс? Минуле. Прадід Ейвері був причетний до Товариства. Прірва часу та прірва непорозуміння. Біль від спогадів та надія на майбутнє. Долі, які з’єднала трагічна випадковість. Чи аж ніяк не випадковість. 
«Перш ніж ми стали вашими» — це щемлива книжка, що надихне протистояти соціальній несправедливості, яка все ще занадто суттєво визначає сучасне суспільство. Пропонуємо прочитати уривок і поринути з головою в хвилюючу й драматичну атмосферу роману.


Розділ 2
Мей Кренделл
Ейкен, Південна Кароліна, наш час

…Я відчиняю двері, і повитуха нахиляється наді мною. Я все ще не знаю, заходити мені чи ні. Вона хапає мене за руку. Таке враження, що її пальці обвилися довкола моєї руки двічі. Я дивлюся вниз і бачу кільце темної шкіри на противагу білій скіпці. Вона б могла переламати мене надвоє, якби хотіла. Чому вона не може врятувати братика чи сестричку? Чому вона не може просто витягнути дитину з мами? 
Рука Квіні хапає фіранку. Вона кричить і крутиться, вигинаючись на ліжку. Півдюжини гачків відірвані. Я бачу мамине обличчя, волосся кольору пшениці, яке прилипло до шкіри, блакитні очі, ці прекрасні лагідні блакитні очі, які передалися всім нам, окрім Камелії. Шкіра на щоках так напнулася, що здулись вени у вигляді бабки. 
— Тату? — шепочу я, коли Квіні уриває крик, але досі здається, що повітря в кімнаті двигтить. 
Я ніколи не називаю Квіні мамою чи Брайні татом, якщо не сталося щось погане. Вони були такими молодими, коли я народилася, що навряд чи навчали мене слів «мама» або «тато». Ми всі мов друзі-однолітки. Але саме цієї миті я хочу, щоб вони були для мене мамою і татом. Востаннє таке трапилося кілька тижнів тому, коли ми побачили повішеного на дереві розпухлого шибеника. 
Квіні теж матиме такий вигляд, коли помре? Помре спершу вона, а потім діти? Чи якось інакше? 
Мені стискає живіт. Аж я не відчуваю сильної руки повитухи довкола своєї. Може, я навіть рада, що вона мене так міцно обхопила: її рука тримає мене на землі, прив’язаною до підлоги. Я боюся підходити ближче до Квіні. 
— Скажи ти йому! — повитуха трясе мене, мов ляльку, а це боляче. Її зуби виблискують у світлі ліхтарів. 
Неподалік гуркоче грім, і вітер струшує човна так, що повитуху зі мною кидає вперед. Очі Квіні зустрічаються з моїми. Вона дивиться на мене благальним поглядом маленької дитини — так, ніби вона знає, що я можу допомогти їй. 
Я мовби язика проковтнула, але поволі до мене повертається голос. 
— Т-тату? — затинаюсь я, поки він витріщається в порожнечу. Він заціпенів, наче кролик, який відчув небезпеку. 
Крізь вікно я бачу обличчя Камелії, яка притулилася до скла. Діти вилізли на лавку, щоб глянути теж. Личком Ларк котяться сльози, як горох. Вона взагалі не любить, коли роблять боляче будь-кому живому. Вона викидає всю виловлену рибу в річку за нагоди. Коли Брайні стріляє в опосумів, качок, білок чи оленів, вона почувається так, наче на її очах вбили її друзів.
Вона поглядом просить мене врятувати Квіні. Всі вони просять. 
Удалечині спалахує блискавка. Вогненний слід розтинає чорне небо, а потім зникає. Я намагаюся порахувати секунди до того, як ударить грім, щоб знати, наскільки далеко гроза, але не можу, тому що я занадто налякана. 
Якщо Брайні негайно не відвезе Квіні до лікаря, буде надто пізно. Як завжди, ми пришвартувалися у глушині. Мемфіс на протилежному березі річки Міссісіпі. 
Я кахикаю, щоб прочистити горло від грудки, витягую шию, щоб грудка не застрягла знову. 
— Брайні, тобі слід перевезти її через річку. 
Він повільно обертається до мене. Його погляд досі скляний, але складається враження, що він зумисне чекав, щоб хтось, крім повитухи, сказав йому, що робити. 
— Брайні, ти маєш перевезти її на шлюпці, поки не почався шторм. 
Якщо її перевозити критим човном, це забере занадто багато часу. Я знаю, що і Брайні розуміє це, якщо, звичайно, він не втратив здатність тверезо мислити. 
— А тепер кажи йому, — наказує повитуха, штовхаючи мене вперед, — що не можна переносити жінку з човна. Вона не доживе до ранку.



До 10 вересня знижка 10% на гостросюжетну драму
"Перш ніж ми стали вашими" за промокодом

Теннессі




Підписатися на розсилку

 

50 грн
отримати знижку *
* Знижка діє при замовленні на суму понад 400 грн