Незабаром з’явиться у
продажу довгоочікуваний історичний роман Сари Перрі «Змій з Ессексу», що
неодмінно прийде до смаку всім шанувальникам якісної сучасної літератури!
Події відбуваються у
Великобританії в кінці XIX століття. Після смерті чоловіка, Кора Сіборн вирішує
залишити столицю й оселитися в глухому куточку графства Ессекс. Від нажаханих
місцевих жителів вона чує дивну, сповнену містики історію про змія, після появи
якого в селищі стали зникати люди. Проте Кора не вірить у це і разом із
місцевим пастором намагається заспокоїти всіх. І між цими двома абсолютно
різними людьми виникають стосунки, які змінюють їхні життя. Так усі герої
втягуються в містичну й загадкову історію, в якій переплелися біль, страхи,
наука, релігія, політика, життя, смерть і кохання… в різних його проявах.
Пропонуємо прочитати
уривок з роману та відчути містичну атмосферу Вікторіанської епохи (1837—1901рр.).
Кора пригадала дещо
здивовані заголовки (уявіть лише: невеличкий скромний Ессекс, де рельєф не має
жодної зморшки, здригнувся і розламався!).
— Надзвичайно! —
задоволено озвалася вона. — Під нашими ногами в цій частині світу ховається
скеля часів Палеозою: подумайте, закладена тут п’ятсот мільйонів років тому,
вона здвигнула плечима і зруйнувала дзвінниці церков!
— Я про це не знав, —
відгукнувся Тейлор, із розумінням ззирнувшись із Мартою. — Хай там як, справи в
Колчестері були кепські, як бачите, однак життя не зупинилося. — Він знову
тицьнув великим пальцем у вищирені руїни й додав: — Якщо збираєтеся піти
всередину, ходіть обережно й уважно шукайте мої ноги, адже вони лежать не далі,
ніж за п’ятнадцять ярдів ізвідси. — Каліка посмикав тканину штанів і підіткав
порожнюю одежину трохи вище. Кора не відзначалася особливим співчуттям, тож
нахилалася до старого і, поклавши руку йому на плече, сказала:
— Мені страшенно
шкода, що я змусила вас згадувати… утім, ви, напевно, ніколи й не забуваєте, і
через це мені вас теж страшенно шкода. — Вона потягнулася до ташечки,
замислившись, як пояснити, що це не подаяння, а винагорода.
— Ну, гаразд, —
сказав Тейлор, беручи монету так, наче робить їй послугу. — Ось ще дещо! —
Лекторська манера кудись зникла, і чоловік прибрав вигляду конферансьє. —
Гадаю, ви чули легенду про Ессекського Змія, що колись був справжнім жахіттям
для Генгема та Вормінґфорда і тепер об’явився знову. — Кора зачудовано
зізналася, що не чула. — Ах, — вигукнув Тейлор і спохмурнів. — Цікаво, може,
мені не слід непокоїти вас, зважаючи на те, що в панянок завжди така тендітна
вдача. — Він окинув поглядом гостю і, вочевидь, вирішив, що жінку в такому
пальто навряд чи можна налякати звичайними потворами. — Так от: це був 1669, на
троні сидів син короля-зрадника і рідко вдавалося пройти хоча б милю, щоб не
натрапити на застереження, пришпилені до дуба чи ворітного стовпа. «ДИВНІ
НОВИНИ, — повідомляли вони, — потворний змій з очима вівці з’являється з
Ессекських вод і прямує до березових лісів і вигонів!» — Каліка до блиску
відполірував монету рукавом. — Це були роки Ессекського Змія, він був їхнім
мірилом і рушійною силою, чи деревиною й вітрилами, чи мало не мареннями
божевільного; дітей не пускали не берег річки, а рибалки мріяли про кращу
торгівлю! А потім змій зник так само швидко, як з’явився, і впродовж двохсот
років від нього не було ні слуху, ні духу, аж поки не стався землетрус і під
водою щось не здригнулося — там щось звільнилося! Велетенський плазун, як
кажуть, швидше дракон, ніж змій, що почувається на землі не гірше, ніж у воді й
погожої днини гріє крила на сонечку. Чоловік, який перший побачив його біля
Пойнт-Клір, втратив ґлузд і більше ніколи не знайшов, так і помер у божевільні,
ще й півроку не минуло, тільки залишив по собі дюжину малюнків, зроблених
вуглиною, взятою з каміна…
— Дивні новини! —
повторила Кора. — На світі більше дивини … скажіть-но: чи вдавалося комусь
сфотографувати його… чи хтось думав про те, щоб написати звіт?
— Мені нічого такого
не відомо. — Чоловік здвигнув плечима. — Не можу сказати, що надаю цьому
якогось значення. Місцевий народ занадто гостро сприймає такі речі, ось узяти
до прикладу Челмсфордських відьом чи Чорного Шака , який шпацирує довкола,
наївшись Саффолкського м’яса. — Каліка деякий час дивився на жінок, аж тут
здалося, що їхня компанія його стомила. — Ну ось, сьогодні я собі на життя
заробив, навіть більше, і скоро мене відведуть додому, де я добре пообідаю. А
ще, — чоловік іронічно глипнув на Марту, в якої від нетерплячки здригалися
спиці парасольки, — гадаю, вам краще рушати туди, якщо вже збиралися, але
пам’ятайте про тріщини в хідниках — як сказала б моя донька, ніколи не відомо,
що там ховається. — Чоловік величним жестом, який пасував би державному
діячеві, що відпускає секретаря, махнув жінкам. Почувши у вологому повітрі сміх
цієї молодої парочки, він відвернувся і прибрав належного жебракові вигляду.
— Десь тут, — сказала
Кора, повертаючись до Марти, — серед кругляків і порохів, лежить пара його
черевиків і, напевно, кістки втрачених ніг…
— Не вірю жодному слову:
дивись, уже вмикають світло і п’ята година минула. Нам слід повернутися й
подивитися, як там Френкі. — Марта мала рацію: вони залишили Френсіса в ліжку,
щільно загорнутого й закляклого, наче мумія; за хлопчиком доглядав господар
готелю, який сам виростив трьох синів і вважав Кору тямущою панянкою, чию
застуду можна втопити в зупі. Френсіс недовірливо поставився до чоловіка, що не
виявляв до нього не лише підозри, а й жодного інтересу, але погодився на його
грубу доброзичливість, якої ніколи отримував від матері. Жінки бачили, як
хлопчик віддав господареві один зі своїх скарбів (шматочок золота дурнів ,
котрий, як він потайки сподівався, можна було сплутати зі справжнім золотом) і
залучив його до читання історій про Шерлока Холмса. Кора замислювалася, як це
можливо — так сильно хотіти до свого сина (під час хвороби його личко сяяло і
ставало якимось дівочим та краяло матері серце) і водночас відчувати полегшення
від вимушеної розлуки. Життя у двох невеличких кімнатках стикнуло жінку з усіма
хлопчиковими маленькими ритуалами, і синову байдужість до її гніву чи тепла
важко було ігнорувати. День свободи, проведений біля замку та під голими
вербами на березі Кольну, був справжнім задоволенням, і Кора не хотіла, щоб він
добігав кінця.
