Незабаром на Вас чекатиме психологічний трилер знезвичайним сюжетом, який протримає в напруженні до самого кінця!
Сара й Енґус зустрілися в компанії друзів. Стрімке кохання з першого погляду — і незабаром вони одружилися, в них народилися дочки-близнючки Лідія та Кірсті. Але родину спіткало лихо: одна з дочок — Лідія— загинула внаслідок нещасного випадку. Приголомшені горем, до того ж опинившись у скрутному фінансовому становищі, вони вирішують переїхати на невеликий острів у Шотландії, родинну спадщину Енґуса, прагнучи в такий спосіб урятувати шлюб. Проте на них чекає нове випробування: дочка Кірсті каже, що вони помиляються і що вона — Лідія…
Пропонуємо прочитати уривок тексту та поринути в атмосферу загадкової сімейної драми.
Ми крокуємо вулицею, тримаючись за руки. Енґус міцно стискає мою долоню. Упродовж цього останнього року він загалом часто тримав мене за руку: стискав мої пальці, коли я щоночі ридала, лежачи в ліжку,не спроможна видушити ані слова, неспроможна зупинитися; тримав мене за руку від початку і до кінця жахливого похорону Лідії: починаючи від «Я є воскресіння й життя» й аж до «Назавше залишиться з нами». Амінь.
— Метро чи автобус?
— Метро, — відповідаю я. — Так буде швидше. Хочу повідомити добрі новини Кірсті.
— Сподіваюся, вона буде тієї самої думки.
Дивлюся на нього. Ні. На жодні сумніви я не маю права. Якщо я зупинюся й почну ставити собі запитання, тоді всі побоювання й острахи накриють мене дев’ятим валом, і ми так назавжди й загрузнемо в цьому.
— Енґусе, я впевнена, що вона зрадіє, — кажу мерщій.— Їй просто має сподобатися. У нас буде власний маяк. Ще й свіже повітря,олені, дельфіни…
— Еге ж, але май на увазі, що ті світлини, які ти бачила, зроблені переважно влітку, коли острів потопав у сонячному промінні.Там не завжди така погода. Узимку на Торрані похмуро.
— Ну, тоді взимку ми… —як там воно зветься? — зачаїмося й будемо захищатися. Це буде такий собі квест.
Ми вже біля станції підземки. Сходами донизу рине чорна повінь людей — тих, хто живе за містом, а працює в центрі. Тих, кого ковтає лондонське метро. Озираюся на мить, швидко роздивляюсь оповиту серпанком туману Нью-Оксфорд-стрит. Осінні тумани в Блумсбері — наче примари, ніби видиме нагадування про те, що колись, у середньовіччі, тут була трясовина. Я про це десь читала. Я взагалі багато читаю.
Цього разу я сама хапаю Енґуса за руку і, зціпивши пальці, ми спускаємося до підземки й долаємо три зупинки у вщерть набитому в годину пік вагоні, притиснувшись одне до одного. Потім на станції Морнінґтон-Кресент ми втискаємося до деренчливого ліфта й, опинившись нарешті на поверхні, майже біжимо.
— Агов! — сміється Енґус. — У нас тут що, олімпіада?
— Мені кортить якнайшвидше розповісти дочці!
Мені справді неймовірно кортить зробити це, і то хутко! Я хочу розповісти своїй донечці, своїй манюні, яка вижила, добрі новини— уперше за тривалий час дуже добрі новини. Хочу подарувати їй радість і надію.Її близнючка Лідія загинула чотирнадцять місяців тому, день-у-день. Я ненавиджу себе за те, що й досі так легко можу підрахувати, скільки точно часу минуло відтоді. Понад рік моя крихітка мучилася з горя, яке я не могла осягнути, адже вона втратила свою близнючку, своє друге «я». Вона наче опинилася замкненою у повній безодній самотності — на цілих чотирнадцять місяців! А тепер я зможу звільнити її!
Чисте повітря, гори, затоки. І Нойдарт там, за затокою.
Я кваплюся до дверей великого білого будинку, який нам не варто було купувати, — будинку, який виявився нам не по кишені.
Відчиняє нам Імоджен. У будинку пахне вечерею для дитини, щойно випраним одягом, свіжою кавою. Так приємно. Мені цього бракуватиме.Мабуть, бракуватиме.
— Іммі, дякую, що посиділа з нею.
— Та на Бога. Облиш. Ну, як справи? Підписали?
— Так! Ми переїжджаємо!
Імоджен захоплено плескає в долоні: моя розумна темноволоса елегантна подруга, яка завжди залишалася обіч мене, ще з часів коледжу. Вона обіймає мене, але я сміюся й легенько відштовхую її.
— Вона поки що не знає! Треба розповісти!
Імоджен усміхається.
— Вона у своїй в кімнаті зі Слабаком.
— Тобто?
— Книжку читає.
Минаю хол і піднімаюся сходами. Завмираю перед дверима з написами «Тут живе Кірсті» і «Стукайте». Написи зроблено з окремих літер, незугарно вирізаних з золотавого паперу. Стукаю, як годиться. У відповідь лунає мляве «угу». Це в моєї доньки такий варіант«Заходьте».
Штовхаю двері. І от вона, моя семирічна дівчинка,сидить, схрестивши ноги, на підлозі, вдягнена в свою шкільну форму — чорні штанці й білу сорочку-поло. Маленький веснянкуватий носик схилився до книжки:втілення невинності й водночас самотності. Любов і смуток тремтять у моїй душі.Мені так кортить зробити її життя кращим, так кортить, аби вона знову стала цілою, я ладна задля цього на все.
— Кірсті…
Вона не відповідає. Поринула в читання. З нею таке трапляється. Надто захопиться й не розмовляє, саме лишень «угу». За цей останній рік таке з нею траплялося дуже часто.
— Кірсті. Мумі-тролику. Малеча.
Вона нарешті зводить очі. Вони в неї блакитні, як у мене, тільки яскравіші. Як небо над Гебридами. А волосся в неї світле, майже біле.
— Мамусю?
— У мене для тебе новини, Кірсті. Добрі новини.Чудові.
Сідаю на підлогу обіч неї. Нас оточують іграшки —пінгвіни, плюшевий леопард Лепик і Однорука Лялька. Розповідаю Кірсті все.Поквапом. Про те, що ми переїжджаємо до такого собі особливого місця, де вона раніше ніколи не була. Що там ми все почнемо спочатку. Що там неймовірно гарно й чудово і що все буде просто супер, адже це наш власний острів…
Поки я розповідаю їй усе це, Кірсті не зводить з мене очей. Навіть не кліпає. Всотує в себе інформацію. Мовчить, байдужливо,наче в трансі, ніби вихлюпуючи на мене мою власну мовчазність. Киває. Мляво всміхається. Спантеличена, мабуть. Кімнату накриває тиша. Мій фонтан красномовства нарешті вщухає.
— Отже, — кажу я. — Як тобі це? Хочеш переїхати на власний острів? Це ж буде супер, еге ж?
Кірсті обережно киває. Знов опускає погляд у книжку, потім закриває її, а відтак дивиться на мене й каже:
— Мамусю, а чому ти постійно звеш мене Кірсті?
Мовчу. Тиша бринить у вухах.
— Ти про що, люба? — видушую нарешті. — Що ти маєш на увазі?
— Чому ти постійно називаєш мене Кірсті, мамусю? Кірсті немає. Це Кірсті померла. Я — Лідія.
