Одним
із художніх творів, присвячених актуальній проблемі національної ідентичності
українців, української самоідентифікації став роман Ірини
Власенко «Чужі скарби», який на «Коронації
слова – 2017» отримав спеціальну відзнаку як твір суспільної проблематики.
«Чужі скарби» – назва інтригує… Неодноразово авторка у творі вживає це
словосполучення, звертаючись і до дійсно знайденого головною героїнею скарбу, і
до загарбників України, які привласнили її багатства і до... До речі, поштовхом
до написання роману стала реальна історія, яку авторка побачила у стрічці новин,
там йшлося, про бабусю, яка насправді знайшла скарб в Монжероні.
Дія роману
відбувається у Франції та Радянському Союзі (згодом – незалежній Україні). Основою оповіді є родинна історія француженки з українським
корінням Анні Щербініної, яка пережила
чимало втрат і поневірянь. Анні рано втратила
батьків – мати загинула під час війни в таборі Равенсбрюк, а батько належав до
партизанського французького загону «Опору», воював, був поранений і потрапив до
Радянського Союзу. Тож дівчинка виховувалася у притулку в Монжероні, мала
здібності до науки, любила філософію і вступила до Сорбонни на філософський
факультет. Ірина Власенко докладно розповідає не
тільки про Анні, її маму й тата, а й про їхніх нащадків, аж до онука Анні та
його дружини.
Автору вдається
створити живі образи, яким співчуваєш,
вгадуючи знайомі загальнолюдські риси. Поряд із змалюванням особистої долі героїв,
яскраво подано й історичне тло, що неабияк зацікавлює і водночас надає твору
статусу серйозного, «нежіночого», я би сказала, інтелектуального роману. Як і
наявні філософські міркування, роздуми, що також примушують читача замислитися
над буттям людини.
Варто
наголосити, що текст Ірини Власенко розгортається в контексті утвердження
україноцентричної інтенції. Зокрема, у розмовах із захопленим історією
слов’янських народів П’єром (Петром) у Люксембурзькому парку юна
студентка філософського факультету Сорбонни Анні Щербініна дізналася для себе
чимало нового: «Що могло чекати київську
княжну в брудному, темному Парижі, населення якого становило близько
п'ятнадцяти тисяч осіб, тоді, як у Києві на той час жило – п'ятдесят? Київська
Русь тоді була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. У Києві вже було
зведено Софійський собор, Золоті ворота й Десятинну церкву. Тоді ж саме закладали Печерський монастир. Сьогодні він один з найдавніших і найбільших в
Європі. Анна звикла до просторого й чистого міста з золотими маківками церков,
тож була неприємно вражена
тіснявою Парижа з його брудними вуличками й недотриманням елементарних правил гігієни. Три вулиці, чотири двори, насправді Генріх – «володар двору», так в
перекладі з давньогерманської звучить його ім'я» [с. 117].
Ще не
побувавши на Батьківщині своїх предків, Анні багато чує про них і мріє про
загадкову чарівну Україну. Дійсність пригнічує її, коли вона опиняється там у
середині п’ятдесятих. Їй доведеться сповна напитися із загальної чаші негод. Але поступово Анні розуміє справжню
цінність цієї землі, людей, які тут
мешкають, історії, яка випала на долю цього народу. І з гордістю ідентифікує
себе з ними.
Мова твору
легка для сприймання, водночас, – багата й образна, поширена зворотами, насичена яскравими епітетами, свіжими,
незатертими порівняннями. Наприклад, «Як і більшість їхніх співвітчизників, вимушених
угвинчуватися в іржаву матрицю постсоціалістичного капіталізму», «збагачували родючий ґрунт французького модерну
своїм інтелектуальним та естетичним чорноземом», «Її густе чорне волосся то було зібране в пучок,
загострюючи виразні точені вилиці, то спадало на обличчя, обрамляло його
розкішними локонами, і коли вона різко піднімала голову, щось кажучи, злітало,
наче крила чорної стривоженої птиці. А який у жінки був погляд! Раз глянеш — і
все, пропав козак! Манливим мороком огортає, затягує в темний вир, вабить геть
від усіх тривог. Ольга добре розуміла, чому Петро відповів на той заклик і відлетів
із Наталі так високо, як літають лише вільні від кайданів душі».
У романі
авторка поєднує монологічне мовлення, описово розповідну композиційну форму,
вставні топонімічні перекази лінгвістичної та культурологічної тематики,
екскурси в історію Київської Русі, Франції періоду Наполеонівських, першої і
другої світових війн, доби козаччини, рецепцію подій в Україні 2014–2016 років
(Революція Гідності, АТО), роздуми про національну, європейську, антиімперську
ідентичність українців. А
також зауважує
на спорідненість генетичного прагнення до свободи у французів і в українців,
перетини історій двох народів, які спостерігалися ще за часів французького
короля Генріха І, дружиною якого, а згодом і королевою Франції, була дочка Ярослава Мудрого – Анна Ярославна.
Україна і
Франція протягом усього роману мовби крокують поруч, читач спостерігає перетини
історій двох народів і у його свідомості виникають мимовільні паралелі
спорідненості і культурної близькості таких різних країн. Бабуся Анні
розповідає про те, як козаки допомогли взяти Дюнкерк, як разом з військом
Олександра І заходили у Париж у 1814
році, як українці брали участь у французькому Спротиві під час другої
світової війни. Повернувшись у Париж вже
в поважному віці, головна героїня починає створювати українську діаспору.
Буває так, коли
читаєш твори сучасної літератури, здається ніби автор доходить до кульмінації і
вже «виписується», тобто замахнувся на великий за обсягом твір, а далі не
потягнув – і наслідок – нудна розв’язка. Тут ми
спостерігаємо навпаки, інтрига, зацікавлення читача, постійне тримання в напрузі.
Історичні і
побутові ретроспекції і просторові перетини України і Франції, пов’язані з
долею головних героїв, ніби об’єднують долі народів, у яких так багато
спільного. Наприкінці роману французький журналіст П’єр Грабо починає писати
книгу про Україну і відзначає ту роль, яку може зіграти ця країна в історії
Франції і всієї Європи:
« – Дивовижний парадокс української ситуації
полягає в тому, що, не маючи повною мірою демократичних надбань європейської
цивілізації, українці нагадують європейцям, що ці надбання є в Європі і їх
потрібно захищати! Усім світом.
— Так…
— Анні розгорнула газету, що лежала на журнальному столику, і процитувала: — «У
цієї замерзлої Європи, яка вже не вірить у себе, яка має низький рівень довіри
до власних цінностей, є шанс прийняти до себе Україну, яка в неї вірить.
Україна внесе нову, свіжу духовну кров у європейський проект».
— Як
точно! Хто це пише? — зацікавлено відгукнувся П’єр.
— Французький
філософ Бернар-Анрі Леві. До речі, в Україні розташований географічний центр
Європи, і це одна з найбільших країн цієї частини суходолу.
— Може,
саме Україні належить сказати нове слово в розвитку цивілізації, яка загасає?..
— у задумі мовив П’єр»
[с. 318].
Текст Ірини
Власенко підкреслює потребу сучасної людини осмислити минуле своєї країни,
звільнившись від імперських міфів, що особливо актуально в умовах гібридної
війни, в яких ми живемо: «І не важливо,
що держава втрачала свої кордони і переходила під владу Орди, Литви, Польщі,
Московії, народ, що населяв ці території, ніколи не втрачав своєї самобутності.Ген свободи й гідності не має кордонів, він у крові люду, який живе на цій землі» [с. 312].
Загалом, це
цікава, пізнавальна і серйозна книга про наше життя, яка змушує читача думати і
змінюватися разом з живою історією своєї країни.
Наталія
Богданець-Білоскаленко, доктор педагогічних наук, Інститут педагогіки
Національної академії педагогічних наук України.
