Прийнято вважати, буцім сучасна українська поезія значно сильніша за сучасну українську прозу, а коло її представників усталене й відоме, із пожиттєвою гарантією якості. Думка в самій суті хибна: тоді як молоді поети змушені працювати творчими ліктями, аби здобути популярність, старожили розслаблюють мистецькі чресла і покладаються на інерцію заслуженої раніше читацької любові за принципом «і так згодиться». Результат виходить відповідним. Є ще один суттєвий момент, пов’язаний із рецепцією поезії: це її ідеологічна складова, на яку доводиться зважати навіть за всього бажання говорити лише про художні якості текстів. Результат виходить несподіваним. Про все це – в огляді нових книжок Дмитра Лазуткіна та Артема Полежаки.
Дмитрий Лазуткин. Трактористы, не давите ежиков! – К. : Каяла, 2020.
Фото: Дмитро Лазуткін
Пару тижнів тому я запостила в себе на фейсбуці уривок вірша Дмитра Лазуткіна зі збірки «Трактористы, не давите ежиков!» і пародію, яку спонтанно написала на цю строфу (люблю, знаєте, цей незаслужено забутий жанр поезії). Реакція багатьох друзів була несподіваною: вони вирішили, що я напилася або взагалі зсунулася дахом, і почали обережно цікавитися, чи все зі мною ок… Не те щоб я не могла напитися або посунутися дахом у принципі, але в цьому випадку було прикро: вірш написав Лазуткін, а напилася, виявляється, я!
Сам автор порадив не виривати рядки з контексту та прочитати всю книжку, що я за першої нагоди й зробила. І вимушена зізнатися: у повному обсязі вона справляє саме те враження, яке виникло в моїх друзів… Хоча ні, є ще версія «Лазуткіна покусали кцпи!», але це не те щоб зрада, бо сталося досить давно. «Трактористы...» – це свого роду вибране за 10 років; те, що автор «твоя порядність така спокуслива» писав, але не оприлюднював.
Задля справедливості зазначу, що сентиментальність і надмірний пафос притаманні й україномовній поезії Дмитра Лазуткіна. Скажімо, у захваленому «Реквіємі на дощі» (більш відомий як «Солдатики») мені вперто вчувалися мотиви цвєтаєвських «Генералам двенадцатого года» (більш відомі як «…и ваши кудри, ваши бачки» з романтичної радянської кінострічки «О бедном гусаре замолвите слово»). «Трактористы...» доводять, що я не помилялася: цей солодкавий імперський дух таки подразнює поетичні рецептори автора.
Так, у вірші, що може (або ні) прочитуватися як текст про сучасну війну на Сході, маємо ті самі надривні інтонації:
…в полях искрится благодать
и пахнут патокой ладони…
от свечки — копоть на иконе
и привередливые кони
сквозь приоткрытые ладони
несутся вспять
несутся вспять
Утім, разухабистых єсєнінскіх інотацій тут явно більше.
Замилування Вітчизною (не зовсім зрозуміло якою) поєднується зі саркастичними випадами в її ж бік:
…на былинно-бескрайнем просторе
где бардак и родное жульё
никогда не расплещется море
это мёртвое море моё.
Проте в цьому здеградованому світі лишаються вічні цінності, і головна з них – безперечна привабливість і чоловіча потенційність ліричного героя, завжди готового до сексуальних подвигів («я откажу соседке в аудиенции, красивой попе – не откажу») та занурення в загальнокультурний контекст («хорошие песни исполняет артистка бейонсе прекрасно танцует да и вообще – она сочная кобылица»).
Несподівані порівняння («грудь любимой женщины может напоминать утюг») та філософські умовиводи («а светофор может напоминать вообще – все что угодно») поєднуються зі справжнім еротичним шалом:
Люби меня, роса по пояс.
Коси, соси, неси меня.
Кому-то шар, кому-то конус…
О, зажигалка, — дай огня!
Звісно, можна вважати це все пародійним дискурсом (або припустити, що хтось напився чи збожеволів) – на це нібито натякає іронічна назва збірки, запозичена з одного іронічного вірша.
Але назагал «подражения» Лазуткина такі серйозні… такі спокусливі… І дуже органічні – так що не виникає сумніву, ніби це його справжній голос.
Бракує лише балалайки й косоворотки:
…не дурак чтоб идти под плеть я
но умелец нырять под платья
ибо вдуть — и есть благодать
и пускай проходят столетья
я кричу раскрывая объятья:
засупонь меня ёб твою мать!
Артем Полежака. Люди у пошуках щастя. – К. : Люта справа, 2020.
Ще один поет, ім’я якого вже ввійшло в канон сучукрліту, як і ім’я Лазуткіна, так само не хоче залишитися в народній пам’яті лише автором визнаних хітів, а прагне зіпсувати враження новими збірками. «Люди в пошуках щастя» Артема Полежаки вийшли друком за два роки після попередньої книжки «Навісні пісні» і суттєво відрізняються від неї лише великою кількістю чорно-білих ілюстрацій.
Попри те, що в авторській передмові Полежака стверджує, ніби «підбірка текстів вийшла несподівано цілісною», погодитися з ним важко: книжка складається з декількох типів віршів, що не надто поєднуються за формою і змістом.
Генерально я би виокремила три групи.
Епічні вірші. Містять сюжети про «простих людей», максимально очуднені чи забсурдизовані. Кабаліст дід Юхим зі Станиці Луганської, який сотворив ґолема, Марія Іванівна Кутя, бухгалтерка з «Ашану», що за порадою шамана змінює своє життя, таксист Валентин із далекого міста Черкаси з міркуваннями про матрицю – немає сили виписувати далі, усе й так зрозуміло.
Інтимна лірика. Редукована до парочки дійсно емоційних віршів. Решта – замаскований під іронію старий добрий сексизм у поєднанні з комплексами ліричного героя в кризі середнього віку («Ми з тобою не поберемося, тому що ти некрасива» чи неодноразово читаний на різних імпрезах вірш «Пам’ятаєш, як ти мене мучила?» із непроминальною римою «тебе – не їбе»).
Пиріжки. Різного ступеню дотепності, але з виразним тяжінням до
Геннадій в війську аватарив
проте коли ішов у бій
у ворогів траплялась срачка
хуй попадеш в таку мішень
Поміж цими основними групами розкидано вірші на інші теми.
Ясна річ, є політичні памфлети, приміром, стилізація під гекзаметр фрази «я не лох» президента Зеленського («Слухай мене, бо я Цезар цієї Імперії, я сорок дві Сатурналії, чуєш, відпразнував!»). Полежаку взагалі відчутно хилить у бік античності та світових релігій, але, звісно, теж під іронічним кутом (див. авторську інтерпретацію притчі про Будду, слона і сліпих старців чи грайливі пасажі на кшталт «Марія-Діва вибіга з намету й благає: «Дух Святий, давай іще!»).
Зрештою, завершує збірку текст для мультфільму «Історія України за 5 хвилин» – примітивна ритмізована агітка, яку я, одначе, мала нагоду слухати по декілька разів щодня на відпочинку в Бердянську. Україномовна дитина з Дніпра наполегливо й захоплено повторювала ці вірші російськомовній дитині з Харкова – і досягла результату. Змушена визнати: існування поезії Артема Полежаки може виправдати уже той факт, що пацан із ХТЗ приїде з моря додому, скандуючи: «Подивись наліво, подивись направо — це твоя земля, це твоя держава. Історія в неї строката, яскрава. Слава Україні! Героям слава!»
Тетяна Трофименко
