м. Харків, 61037, вул. М. Гомоненко, 10
Vivat книжковий
інтернет-магазин
0
Кошик
0 грн.
0
Кошик
0 грн.

Ніколас Спаркс «Любий Джоне». Читати уривок

04.03.2019

«Любий Джоне» — неймовірно зворушливий роман Ніколаса Спаркса, автора світового бестселера «Записник». Надзвичайна, зворушлива історія про кохання, романтичне листування та випробування відстанню і часом.

Пропонуємо прочитати уривок з роману та поринути у світ глибокого, беззастережного кохання. 


Ленуар, 2006 р.

Кохати когось по-справжньому — що це означає? У певний період життя я вважав, що знаю відповідь. Це означало, що я дбатиму про Саванну краще, ніж про себе, і решту життя ми проведемо разом. Це було б нескладно. Якось вона сказала мені, що ключем до щастя є досяжність мрій, і в її мріях не було нічого надзвичайного. Весілля, родина… міцний фундамент. Це означало, що в мене буде стабільна робота, будинок із білим парканом, мінівен або універсал, у якому б стало місця, щоб відвезти дітей до школи або до стоматолога, а звідти — на тренування з футболу або уроки фортепіано. У нас було б двоє чи троє дітей — вона ніяк не могла визначитися з кількістю, але щось підказує мені, що, коли настав би час, вона запропонувала б покластися на природу й дозволити Богові вирішувати за нас. Така вона була — я маю на увазі, релігійна, — і мені здається, що, окрім усього іншого, я закохався в неї ще й через це. Та що б там не відбувалося в нашому житті, я міг уявити собі, як ми лежимо поряд у ліжку, розмовляючи та сміючись, загубившись в обіймах одне одного.

Це не здається аж таким незвичайним, правда ж? Як на двох людей, що кохають одне одного? Я теж так думав. І хоча якась частина мене досі хоче вважати це можливим, інша знає, що цього ніколи не станеться. Коли я поїду звідси цього разу, уже ніколи не повернуся.

Зараз, однак, я сиджу на пагорбі біля її ранчо й чекаю, коли вона з’явиться. Звісно, вона мене не побачить. В армії нас навчили зливатися з місцевістю, і я добре засвоїв цю науку, бо не мав жодного бажання загинути на якомусь занедбаному сміттєзвалищі посеред іракської пустелі. Проте я мусив повернутися до цього маленького гірського містечка в Північній Кароліні, щоб з’ясувати, що сталося. Коли людина запускає якийсь процес, вона не має спокою, поки не з’ясує, чим усе закінчилося.

Та я впевнений в одному: Саванна ніколи не дізнається, що сьогодні я був тут.

Мені боляче від думки, що вона буде так близько й лишатиметься такою недосяжною, але наші дороги тепер розійшлися. Мені було складно прийняти цю просту істину, адже був час, коли ми йшли одним шляхом пліч-о-пліч, але то було шість років — і цілу вічність — тому. У нас обох, звісно ж, лишилися спогади, та я засвоїв, що часом вони можуть дарувати майже фізичні відчуття, і в цьому ми із Саванною теж різні. Якщо її спогади — зірки в нічному небі, то мої — це населений привидами темний простір між ними. І на відміну від неї, я волочу на собі тягар запитань, які після нашої останньої зустрічі ставив собі тисячу разів. Навіщо я це зробив? І чи вчинив би так знову?

Розумієте, це я розірвав стосунки.

Листя місцевих дерев, яке лише починає набувати вогняного відтінку, горить у східних променях сонця, що визи рає з-за обрію. Пташки затягнули свої ранкові пісні, а повітря тут пахне соснами й землею, не так, як у моєму рідному місті, де воно солоне й морське. Через якийсь час двері прочиняються — і от я бачу її. Попри відстань між нами, я ловлю себе на тому, що затамовую подих. Саванна потягується, а потім спускається сходами та обходить будинок. Удалині за нею пасовисько для коней виблискує зеленим океаном, і вона прочиняє хвіртку, що веде до нього. Її вітає іржанням одна конячка, потім інша, і на перший погляд мені здається, що Саванна замала, щоб так вільно рухатися поміж них. Але вона завжди ладнала з конями, а вони — з нею. Шестеро, переважно чвертьмильні, щипають траву біля стовпа, а Мідас, чорний арабський у білих шкарпеточках, тримається окремо. Одного разу я катався з нею — обійшлося, на щастя, без ушкоджень —і пам’ятаю, як, щосили тримаючись за віжки, подумав, що вона так розслаблено почувається в сідлі, що могла б водночас дивитися телевізор. Тепер Саванна вітається з Мідасом. Вона шепоче йому щось, потираючи носа, плескає по крижах, і, коли Саванна відвертається та йде до стайні, він нашорошує вуха.

Вона зникає, потім з’являється знову з двома відрами в руках — певно, овес. Саванна вішає відра на стовпчики паркану, і кілька коней підтюпцем підбігають до них. Вона відступає, даючи їм місце, і я бачу, як її волосся тріпоче від вітру, коли вона дістає сідло та вуздечку. Поки Мідас їсть, Саванна готує його до прогулянки й за кілька хвилин уже виводить із пасовиська до лісової стежини, виглядаючи геть так само, як і шість років тому. Я знаю, що насправді це не так: минулого року я бачив Саванну зблизька й помітив, що навколо її очей починають з’являтися тонкі лінії зморщок, але лінза, крізь яку я дивлюся на неї, лишається незмінною. У моїй уяві їй завжди буде двадцять один, а мені — двадцять три. Тоді наша база розташовувалася в Німеччині і я лише збирався у Фалуджу та Багдад, лише чекав на її листа, який прочитаю на залізничній станції в Самаві в перші дні кампанії. Повернення додому після подій, що змінили плин мого життя, теж було попереду.

Тепер, у двадцять дев’ять років, я часто розмірковую над рішеннями, які колись змінили моє життя. Армія стала моєю долею. Не знаю, плакати мені через це чи сміятися, я здебільшого намотую кола туди-сюди — у різні дні по-різному. Коли люди запитують, відповідаю, що я рядовий, і це правда. Я досі живу на базі в Німеччині. Усі мої заощадження становлять, може, тисячу доларів, і я вже багато років не ходжу на побачення. Я більше не займаюся серфінгом, навіть у відпустках, але у вільні дні їжджу на «харлеї» на північ або на південь — залежить від настрою. «Харлей» був єдиною річчю, яку я за все життя придбав для себе, хоча тоді він коштував цілий статок. Я став відлюдькуватим, тож він мені личить. Більшість моїх друзів покинули службу, а мене, певно, у найближчі кілька місяців відправлять назад до Іраку. Принаймні такі ходять чутки. Коли я вперше зустрів Саванну Лінн Кертіс — для мене вона назавжди залишиться Саванною Лінн Кертіс, — то й не уявляв, що моє життя складеться саме так, і не передбачав, що стану військовим.

Але я зустрів її — ось що робить моє теперішнє життя таким дивним. Я закохався в неї, коли ми були разом, і закохувався ще сильніше протягом років розлуки. У нашій історії три частини: початок, середина та кінець. І хоча саме так і розгортаються всі історії, я не вірю, що наша не тривала вічно.

Я розмірковую над цими речами і, як завжди, згадую час, який ми провели разом. Ловлю себе на тому, що пригадую, як усе почалося, бо тепер мені не лишається нічого, крім цих спогадів.

Схожі статті