м. Харків, 61037, вул. М. Гомоненка, 10
Vivat книжковий
інтернет-магазин

Хлоя Бенджамін «Шукачі безсмертя». Читати уривок

05.03.2019

Шанувальникам містичних сюжетів, сімейних драм та непередбачуваного фіналу обов’язково сподобається новинка Видавництва Vivat «Шукачі безсмертя». Авторка ставить інтригуючі питання про цінність довголіття і про те, чи є ми жертвами або злочинцями наших власних доль. Цей надзвичайний роман змусить вас жадати дочитати і якнайшвидше дізнатися фінал.
«Як би ви жили, якби знали дату вашої смерті?
У Нью-Йорк прибуває таємнича жінка, яка може передбачити майбутнє. Чутки про це досягають сім’ї Ґолдів, і вони вирішують дізнатися, що на них чекає. Пророцтво стосується наступних п’яти десятиліть. Саймон їде на Західне узбережжя шукати любові в Сан-Франциско. Мрійниця Клара стає ілюзіоністкою в Лас-Вегасі. Деніел після нападу на Всесвітній торговий центр стає військовим лікарем. Найстарша з сім’ї, Варя, присвячує себе дослідженню довголіття. Чи справді їхні дні злічені й від кого це залежить? Шукачам безсмертя доводиться обирати між реальністю та ілюзією, минулим і майбутнім, любов’ю і стражданням…»
Пропонуємо прочитати уривок з роману та разом з авторкою дослідити кордони між вибором і долею, дійсністю та ілюзією, минулим і майбутнім.


Минулого тижня, стоячи в черзі за кошерною китайською їжею у Шмульки Бернштайна, де сподівався взяти тарт із теплим яєчним заварним кремом, який полюбляв навіть у спекотну погоду, він почув розмову двох хлопчиків. Черга була довга, вентилятори кружляли на межі своїх можливостей, отож Деніелові довелося нахилитися вперед, аби почути, що хлопці говорили про жінку, котра тимчасово оселилася на самому вершечку будинку на Естер-стрит.
Поки Деніел повертався назад, до 72-го будинку на Клінтон-стрит, серце мало не вистрибувало з грудей. У спальні Клара з Саймоном грали на підлозі у лілу, а Варя читала на своєму горішньому ліжку. Зоя, чорно-біла кицька, лежала на батареї у квадратній рамі сонячних променів. 
Деніел виклав усім свій план.
— Я не розумію. — Варя підперла брудною ногою стелю. —Що саме робить ця жінка?
— Я ж сказав, — Деніел був гіпернетерплячий, — вона має силу.
— Яку? — перепитала Клара, пересуваючи свою фішку на гральному полі. Першу частину літа вона витратила на те, щоб із сяким-таким успіхом вивчити фокус Гудіні з гумкою та колодою карт.
— З того, що я почув, — пояснив Деніел, — виходить, що вона може передбачити долю. Що станеться у вашому житті — буде воно гарним чи поганим. Але є й інше. — Він об- хопив руками одвірок і нахилився всередину. — Вона може сказати, коли ви помрете. Клара підвела погляд.
— Це просто смішно, — кинула Варя. — Ніхто не може цього сказати.
— А раптом може? — відповів запитанням на запитання брат.
— Тоді я не хочу цього знати.
— Чому?
— Тому. — Варя відклала книжку і сіла, звісивши ноги з боку ліжка. — Раптом це погані новини? Раптом вона скаже, що ти помреш іще до того, як виростеш?
— Тоді краще знати це наперед, — озвався Деніел. — Тоді ти зможеш устигнути все зробити.
На мить запала тиша. Потім Саймон розреготався, та так, що його пташине тільце смикалося від сміху, поки обличчя старшого брата заливалося рум’янцем.
— Я серйозно, — сказав він. — Я йду. Не можу залишатися жодного дня у цій квартирі. Відмовляюся. То хто, в біса, йде зі мною?
Напевно, нічого б не сталося, якби тоді не була середина літа, коли півтора місяця задушливої нудьги вже залишилися позаду, а ще півтора чекали попереду. Кондиціонера у квартирі немає, а цього літа — літа 1969-го — здається, наче щось відбувається з усіма довкола, тільки не з ними. Люди накурюються на Вудстоку  і співають «Pinball Wizard» та дивляться «Опівнічного ковбоя», котрого нікому з Ґолдів дивитися не дозволяють. Вони бунтують біля Стоунволла, таранять двері вирваними з корінням паркувальними лічильниками, розтрощують вікна й музичні автомати. Їх убивають наймоторошнішим чином, який годі й уявити, за допомогою хімічних вибухів та зброї, що стріляє чергами з п’ятсот п’ятдесяти набоїв, їхні обличчя з жахливою невідкладністю передають у телевізор, що стоїть у Ґолдів на кухні. «Вони ходять грьобаним Місяцем», — каже Деніел, який саме почав вживати такі слова, однак лише на безпечній відстані від матері. Джеймсові Ерлу Рею винесли вирок, це саме сталося з Сірханом Сірханом, а Ґолди увесь цей час грали в дартс або рятували Зою з відчиненої труби позаду духовки, котру вона, схоже, вважала за свою законну домівку.
Утім, необхідну для цього паломництва атмосферу створило ще дещо: цього літа всі вони — брати й сестри, якими більше ніколи не будуть. Наступного року Варя поїде зі своєю подругою Авівою до Катскільських гір 3. Деніел зануриться в таємні ритуали із сусідськими хлопчаками, покинувши на призволяще Клару і Саймона. Однак 1969-го вони досі єдине ціле, деталі якого пасують одне до одного так, наче не можуть належати чомусь іншому.
— Я піду, — сказала Клара.
— І я теж, — погодився Саймон.
— То як ми призначимо їй зустріч? — поцікавилася Варя, яка в тринадцять років уже знала, що нічого не буває задурно. — Скільки вона бере за свої послуги? Деніел насупився.
— Я дізна́юся.
Ось так усе почалося: як таємниця, виклик, пожежний вихід, яким вони користувалися, щоб обдурити незграбну матір, яка завжди, побачивши, що вони байдикують у спальні, змушувала їх вивісити білизну або витягнути з труби кляту кішку. Малі Ґолди порозпитували знайомих. Власник крамнички фокусів у Чайнатауні чув про жінку з Естер-стрит. Вона мандрує країною, розповів він Кларі, і робить свою роботу. Перш ніж дівчинка пішла, господар крамнички витягнув угору палець, зник у чорному проході, а тоді повернувся з великим квадратним фоліантом, що називався «Книга пророцтв». На обкладинці було зображено дванадцять розплющених очей, оточених якимось символами. Клара заплатила шістдесят п’ять центів і дорогою додому пригортала книжку до себе.
Дехто з інших мешканців 72-го будинку на Клінтон-стрит теж знав про жінку. Пані Блуменштайн розповіла Саймонові, що якось у п’ятдесятих зустрічала її на легендарній вечірці. Сусідка випустила свого шнауцера на горішню сходинку, де сидів хлопчик, і пес негайно наклав купку лайна завбільшки з пістолетну кулю, яку пані Блуменштайн і не подумала прибрати.
— Вона ворожила мені по долоні. Сказала, що я проживу довге життя, — згадувала пані Блуменштайн, нахиляючись уперед, щоб підкреслити свої слова. Саймон затамував подих: сусідчине дихання було таким затхлим, наче вона видихала те саме дев’яносторічне повітря, яке вдихнула ще немовлям. — І знаєш, дорогенький, вона мала рацію.