м. Харків, 61037, вул. М. Гомоненка, 10
Vivat книжковий
інтернет-магазин
0
Кошик
0 грн.
0
Кошик
0 грн.

"Керамічні серця" Наталії Матолінець. Читати уривок

11.09.2020

Новинка від Наталії Матолінець  "Керамічні серця" – драматичне фентезі про ціну людяності у красивому й жорстокому світі. 592 сторінки магії, викликів, інтриг та пристрасті. Пропонуємо вам прочитати уривок книжки, та закохатись в неї, як це зробили ми.
Їхня зустріч випадкова. Канре — служка без надзвичайних вмінь, Жаррак — спадкоємець одного з наймогутніших родів чаротворців. Країною шириться смертельна хвороба, із південного кордону погрожують війною, на півночі снують змови — і саме на тлі цього їхні долі переплетуться.
Цей роман — сповнена магії історія, яка розгортається на тлі епохи раннього модерну. Але на перше місце тут стає людяність, яка дається героям важкою ціною. Чи повстануть вони проти жорстокої соціальної нерівності, адже у Франі пригноблюють усіх, хто не володіє чаром? Ризикнуть вступити у битву з часом чи вимушені будуть йому підкоритися?


89473467_564416417498495_8493573783783735296_n.jpg

buttons323.png

Вступ

Канрé розв’язала халат перед дзеркалом. Тонка тканина ковзнула на підлогу і скрутилася калачиком. У дзеркалі, підсвічена тьмавим полум’ям, вимальовувалася постать із тонкими стегнами і сороміцько обтятим над плечима волоссям.

Канре придивилася до грудей, дрібних, як цьогорічний врожай. Між ними горіло ледь помітне в півтемряві керамічне серце, котре вона викликала назовні своїм бажанням.

Дівчина торкнулась його пальцями — обриси проступили чітко, мовби були матеріальними, а не лише вигадкою могутньої чаротворчої сили. Вона навіть відчувала холодну гладкість емалі, котра вросла під шкіру.

Серце скидалося на вишукану прикрасу, одну з тих, які лежали колись на туалетному столику в покої маестри Альвіанні. До них Канре було суворо заборонено торкатися. Та вона все одно часом торкалася — до пухнастих пензлів, перлових пудрениць і скляних баночок із паморочливими запахами. Навіть обмацувати життя, яким сама вона жити не могла — то була маленька радість, котру треба часом собі дозволяти, аби не з’їхати з глузду.

Втім, вона закінчилася, та радість, поступившись іншій. Та скоро і це закінчиться.

Дівчина обвела пальцями керамічний годинник і придивилася до стрілок, котрі блискотіли всередині. З моменту, як у неї з’явилося це серце, друге і зайве, життя перетворилося на заміряння часу.

Канре переконувала себе, що все ще гаразд. Мов молитву, повторювала подумки: Кара не дожила до 25-ти, Юппер — до 16-ти, Аннік — навіть до 13-ти. Отож, їй вважайте, що пощастило. Вона проживе більше від усіх, окрім, мабуть, Кари.

Бо годинник цокає.

Канре згасила свічку і пірнула під важку ковдру. Часом перед сном до неї приходили думки про те, чи варте воно було цього кінця. Чи могла б вона уникнути свого вироку, якби відступила вчасно? І що сталося б далі, якби керамічне серце не застигло в неї між грудей?..

— Сестра Кара, сестра Юппер, сестра Аннік… — прошепотіла Канре, пірнаючи у дрімоту. — Я скоро помру.

 

119180933_1600462870122489_8301248323909536562_n.jpg

Частина перша

Розділ 1

 

Жаррак порушує правила

Все могло би, безперечно, скластися по-іншому, якби Жаррáк не належав до великого дому. Або якби Жаррак був на кількадесят років старшим за Канре, а ще бажано беззубим і буркотливим. Чи якби він обрав інший день для втечі з лекцій. Якби бодай для пристойності він задирав голову достатньо високо, як і личить шановному панству, до якого належав. Тоді ще був би шанс, що юнак проминув би Канре, не черкнувши й поглядом і, можливо, це своєю чергою не смикнуло би жодну срібну нитку.

Але цього не сталося. Як не сталося снігу в червні і кривавої війни після вбивства королеви-матері, слава на цьому всім великим домам.

Натомість Жаррак, замість піти крізь парадний вхід, шмигнув під кам’яною аркою до заднього двору за маєтком маестри Альвіанні, яка доводилася йому двоюрідною тіткою. А це той вид стосунків, коли вас ще зв’язує щось кровне, проте воно у більшості випадків передбачає лише подобу турботи й інтересу до справ одне одного. Природно, тітка не цікавилася тим, що племінник тікає з навчання та пропускає його, гостюючи в її маєтку, найближчому до Лекторійного дому імені святого Максимілія.

Сама маестра здобула бездоганну домашню освіту, яка личила панні, і дуже цим пишалася, примовляючи, що в її часи юна дівчина і не помислила би податися в студентки і то все поганий вплив Ермани. Нині більше інтересу вона проявляла до парфумів, а не до книг. Поповнювала і ті, й інші колекції з огляду на бажання демонструвати красу та розум, які, на думку оточення, рідко йшли в парі. Бо відома річ: суперечливе враження — найкраще, аби тебе не розгадали. А ті, кого важко розгадати — завжди на висоті у колах, до котрих маестра належала за правом народження і не мала ні єдиного шансу вирватися.

Тож Жаррак, насвистуючи мелодію сороміцької пісні, яку почув від свого друга Шарля Толіо, забіг у двір, заляпав світлу одіж болотом, котре квацяло під ногами після нічної зливи, і послизнувся на бігу так, що ледь не впав у дерев’яне коритце, повне чистих, щойно випраних простирадел.

Вилаявся він геть невідповідно до свого статусу, тому тихо й під носа, а тоді спантеличено кинув:

— Що у вас тут валяється посеред дороги?

«Дорогою» болото у дворі назвати було важко. Але коритце стояло посередині, зовсім посередині. Тож, якби хтось хотів якнайшвидше перетнути двір, як-от Жаррак щойно, то він би обрав саме шлях, на котрому лежало прання. Тільки що на задньому дворі швендяли самі лиш слуги, то вони б просто, ні пари з уст, оминули корито з білизною і пішли собі далі. Але біда принесла сюди молодого маестра. Біда та звалася професором історії цивілізацій, якого Жаррак не міг слухати, не засинаючи, хоч викладач й отримав торік від Ради почесну відзнаку за свої видатні досягнення в науці.

— Це моя провина, маестре, — Канре випірнула з-за розвішаної на довгих шворках білизни і подумки вилаяла невчасного тут панича слівцями, які вона ще в дитинстві завчила від Кари. Втім, відвертості ніколи не просочувалися крізь її міцно стулені вуста.

Тепер їй належало вибачатися, бо Жарракові належало все інше, включно з її життям. І нехай рабства у Франі ніхто не пам’ятав, та це не допомогло Карі, ані Юппер, ні Аннік. Наймолодшій сестрі радше пощастило померти рано.

Канре зняла фартух, в просторих кишенях якого дзвеніли ключі від кухонних комірчин і кімнат тієї частини дому, котру маестра вділила для слуг. Фартух належав пані Манно і не дайте пресвяті комусь забруднити його навіть зі споду! Та Канре смикнула його собі, аби не заляпатися водою зі свіжовипраної білизни, бо ж їй по тому поспішати до маестри.

Дівчина повісила фартух на натягнутий мотузок і опустилась на коліна, подумки прикидаючи, скільки сохнутиме сукня після прання, куди її якнайшвидше доведеться відправити після клякання в болото.

Вона опустила погляд до землі і витягнулась уперед, щоби паничеві відкрилась її шия й потилиця, розмежована акуратним проділом. Мітки від хвороби там не було.

— Боже, я ж не наказував тобі падати в болото… — відказав Жаррак куди спокійніше, ніж до того цікавився щодо корита.

— Щиро прошу вашого вибачення, — відповіла Канре, сподіваючись, що він швидко піде. Дівчина вже відчувала колінами вогкість землі, котра просочувалась навіть крізь нашиту на поділ смугу грубої тканини й такі ж грубі панчохи.

— Я думав, що ви лише в домі маєте так робити, — вів несподіваний гість з подивом. Мовби зі зла, він геть не поспішав йти геть і пробурмотів: — Франські звичаї…

— Так мене навчено, маестре, — відповіла Канре сумирно й на прохання панича повторила з дитинства відоме правило: — Якщо служка чимось допекла господареві, то їй належить просити пробачення на колінах. Будь-де й будь-коли.

— Тоді я прошу вибачення теж, — раптом заявив Жаррак. — Я кілька років не був у Франі, а виріс біля столиці Вінну — там звичаї трохи інші. Підведися.

Канре сторопіла. Вона зроду не чула про правила роботи у Вінні, та й про саму столицю східних сусідів чула мало. Водночас її роздратувало те, що цей світлокосий пан спершу примусив її забрьохатися, як свинюці, а тепер ще й твердив, що не знає про тутешні правила. Ще й вибачився — сам! Мовби знущається.

Проте не послухатися дівчина не могла. Вона повільно підвелася, відчуваючи, як болотяна жижа затікає в черевики, а панчохи огидно прилипають до ніг. Очей не підводила: це теж забороняли. Якщо ж якийсь пан наказував показати йому лице й подивитися просто у вічі, чекай біди. Канре не раз переживала це. Тому вона видихнула з полегшенням, коли оцей ось тільки кинув їй щось про вмивання і пішов собі геть.

— А щоб і вам незле велося, шановний маестре, — шепнула дівчина вслід фалдам пісочного кольору, котрі так не личили до заднього двору.

Вона почувала сором від того, що незнайомець замість прийняти її вибачення, як личить вищому, геть спантеличив. Сама ж хотіла би обійтися без клякання в болото. Та тоді й він міг би промовчати і піти далі замість волати на неї. Заради всіх святих, ну як же можна не знати такої простої речі?.. Проте Канре притлумила роздратування, бо пам’ятала дуже добре: сестру Кару стратили за те, що вона не попросила вибачення.

*

На щастя, день видався зайнятим, тому Канре не потрапила на очі пані Манно. Управителька не втратила б шансу розпитати її про забруднену сукню й виписати за те, що посміла поставити корито на шляху якогось панича. Як наче паничі тільки те й роблять, що блукають спозаранку їхнім заднім двором та перечіпаються через все, що криво лежить!

На щастя, була середа й середина місяця. День, коли маестра Альвіанні неодмінно приймала численних гостей. Ладили великий прийом: у вітальні вичищали люстру на кількадесят свічок, нову сукню (сапфірово-синю з кремовим мереживом) привезли ще вранці, а на кухні все брязкотіло й парувало так, ніби завітає щонайменше король зі свитою.

Хоча гості прибуватимуть аж надвечір, але з самого ранку, після бідосі з коритом, Канре мусіла допомагати господині. Це звільняло її від потреби зазирати до кухні, де задихнутися легше, ніж вижити. Однаково до кухонних справ її не допускали — двом кухаркам часом підсобляла Юонна. Пані Манно буркотіла, що зі статками маестри годилося би найняти більше слуг, щоби кожен дбав за своє діло, а не біг ще й іншому допомагати. Управителька ще казала Канре, що у іншому домі помічниці на кшталт неї не личило б узагалі спускатися до кухні чи бавитися із постіллю. Проте господиня твердо стояла на тому, що коли ж вона живе самотою, то не потребує натовпу прислуги, аби глядіти вельми скромний, на її погляд, маєток. Маестра понад усе цінувала тишу поміж своїми невпинними прийомами. Тож бідкалася: коли в домі буде більше слуг, вони доконають її тупотінням ніг по паркету.

Найгірше було, коли на пишні бенкети приходили панії зі своїми чоловіками. Чи із чужими — таким у Івеліні нікого не здивувати. Однаково, чоловіки — небезпечні. В такі вечори Канре особливо заздрила Аннік: сестра померла якраз на порозі віку, який несе загрозу. Сама вона давно перетнула ту межу і добре знала смак зілля агонії, котре зрідка оплачували зі своїх бездонних кошелів маестри, які бажали її тіла й не бажали спинятися вчасно.

Юонна нині в’їдливо, як і завше, твердила як Канре щастить: помічниця самої панії, тож возведена у вищий статус і має забагато поблажок — принаймні, так це виглядало в очах інших. Дівчина не кивала, поки молодша служка укладала їй коси. До маестри належало з'явитися якнайшвидше. А ясно-блакитна, розкішна з погляду служниці, сукня ще висіла на дверцятах шафи.

— Швидше, будь добра, — попрохала Канре.

Їй здавалося, що Юонна сьогодні навмисне довго порається. Сподівається, що спізнення помічниці розгніває маестру, котра сама не своя у дні бенкетів. Розгнівається, прожене і покличе собі на поміч молодшу служку. Й, мабуть, подарує їй таку ж світлу сукню — господиня любила легкі, ніжні барви. А усе, що оточувало її, мало вписуватися в це піднесене уявлення про красу світу сього. Попри те, що світле для слуги несло більше проблем, ніж вигоди.

За весь час роботи пліч-о-пліч з Юонною Канре непогано вивчила звички й бажання сусідки по кімнаті, тому дрібні шпильки тієї, як правило, викликали усмішку. Врешті, гостроязика й метка служка не була поганою людиною. Вона одного разу попередила, що панія з нудьги йде аж до них униз — перевірити, як рухається робота над вишитою торбинкою, саме коли Канре гортала старі листи замість шити. Іншого разу Юонна вивела їй пляму з сукні, поки дівчина лежала в знемозі після зілля агонії, котре ой не дарма має таку назву.

— Готово, — клацнула язиком молодша служка. — Особиста помічниця маестри може вийти до світу у всій красі.

Канре похитала головою, перевіряючи, як шпильки тримаються.

— Дякую, — кивнула вона й почекала, поки Юонна вийде, бо воліла перевдягатися наодинці. Тим більше, не хотіла, аби подруга бачила, що господиня вділила їй ще нові панчохи — тонкі й світлі, як морська піна. Ще більше вона остерігалася, що Юонна краєм ока зазирне до її шухляди і знайде там під паперами й старим мотлохом баночку з рум’янами, котрі маестра наказала викинути, бо вони впали зі столу і кришечка розбилася. Канре була певна: відсутність кришки нітрохи не зіпсувала вмісту. Вона накривала баночку папером і зав’язувала горло стрічкою. Шухляду завжди замикала на ключ — від цікавих очей.

— Пора йти, — сказала віддзеркаленню у шибці, мовби шукала в нього підтримки перед довгим і важким днем. Добре завчила: підтримки шукати більше ніде.

 

Підписатися на розсилку

 

50 грн
отримати знижку *
* Знижка діє при замовленні на суму понад 400 грн