Про «Жінка в Берліні» й «Розшифровка» і трохи про коментарі на фейсбуці
8 травня цього року я поширила в себе на фейсбуці новину про харківських канібалів. Мене взагалі цікавлять соціальні девіації, і я давно чекаю на появу годящої соціалки в сучукрліті, але зараз ми не про це.
Я поширила новину про вирок харківським канібалам, і сталося це 8 травня, після чого одна дуже хороша людина (і патріот) написала мені в лічку, мовляв, хіба це етично — ширити такі новини в день пам’яті жертв ІІ Світової?! І краще б я, мовляв, як людина публічна і патріотка поширила картинку, де зображено, як совєцькі солдати ґвалтують німкень у Берліні, — ото була би користь для моїх читачів і нагадування їм про злочинність совєцької системи.
Зауваження, що мої читачі до совєцької системи симпатій і так не мають, а подібні нагадування скидаються більше на спробу «перевірки на патріотизм», було сприйнято не дуже. Протягом двох днів я декілька разів спостерігала на фейсбуці, як хороші люди і патріоти закидали побєдобєсіє іншим хорошим людям і патріотам, які ширили фото своїх любимих дідусів часів ІІ Світової. Треба сказати, що від цих закидів не змінювалася суспільна свідомість, не зупинялися паради і не вирубалися концерти. Просто одні хороші люди і патріоти вивищувалися над іншими у власних очах. «Як добре, — подумала я тоді, — що все-таки моя публічність не настільки велика, і я можу просто писати про книжки, а не вистежувати фото покійних дідусів…» І негайно написала.
Жінка в Берліні. Переклад Роксоляни Свято. — К. : Комора, 2019.
Імовірно, саме поява друком цієї книжки в українському перекладі стала каталізатором уваги до насильства над жінками, що його чинила Червона армія, узявши Берлін. Принаймні я не пригадую, щоб досі про це так багато говорили, хоча й спеціальне замовчування, здається, уже стало справою минулого — звісно, у тих колах, де справою минулого стала ідеалізація радянських воїнів.
Щоденник журналістки, яка від 20 квітня до 22 червня 1945 року перебувала в Берліні, вийшов друком 1954 — анонімно, і саме так публікується в перекладах, хоч ім'я авторки Марти Гіллерс (померла 2001) нині вже відоме. Утім, цьому тексту більше пасує саме анонімність, адже йдеться в ньому про досвід, який отримала велика кількість жінок (скажемо в дужках — не лише в Берліні, не лише в Німеччині, і не лише під час тієї війни).
В одній із рецензій на книжку маємо й іншу заувагу: і не лише жінок, однак думаю, що в кількісному вимірі жінок таки більше. У цій же рецензії, до речі кажучи, авторку оцінено критично — як досить зверхню особу, ще й запеклу німкеню, яка не відчуває належного каяття за злочини своєї держави, — і навіть висловлюється сумнів, чи можна зарахувати її до «однієї з тисяч німецьких жінок, які пережили це жахіття».
Що ж, трохи скепсису ніколи не завадить, аби уникнути однозначної ідеалізації чи демонізації. «Жінка в Берліні» загалом про те, що людські якості виявляються в різний спосіб і в найменш людяних обставинах. Тут немає пафосних звинувачень або спроб когось вигородити. Єдине, що дивно навіть доводити, так це те, що «жахіття», під яким розуміємо зґвалтування, авторка щоденника таки пережила. Про це вона пише так само прямо, як про страх бомбардувань чи голоду, фізичне виснаження чи рятівну пиятику (ну так, на тверезо витримувати певні речі значно важче).
Воду, їжу й алкоголь доводиться добувати. Оповідачка досягає успіху: вона бувала в Радянському Союзі і трохи вміє говорити російською, а ще — достатньо приваблива, тож ґвалтівники, не рядові солдати, стають її покровителями. Нічого особистого — тільки боротьба за виживання, хоча наречений авторки, повернувшись із війська, так не вважатиме. Для нього всі жінки, що пережили сексуальне насильство, «самі напросились» — вони просто повії, які не змогли відстояти свою честь. У який спосіб? Навряд чи добрий Ґерд зміг би дати відповідь.
Таким чином, «Жінку в Берліні» легко сприйняти як документ для обвинувачення і жінок, і чоловіків. Найбільш негативні емоції викликають навіть не п’яні та агресивні радянські солдати (при тому, що далеко не всі вони саме такі), а «ідеально поголений, з манікюром, у шовковому халаті» гер Пауль, який оселився в сусідки оповідачки і не лише без докорів сумління їсть і п’є те, що заробили (у всіх сенсах) жінки, а ще й тролить їх за це. У декого з персонажок, яких ґвалтують переможці, чоловіки перебувають буквально за стіною – і не вступаються за їхню честь, хоча згідно з традиційними уявленнями про мужність мали б. У який спосіб? Я теж не знаю відповіді на це питання. Разом із тим і жінки не постають тут винятково мученицями: одна з персонажок, приміром, неймовірно (і приємно!) уражена характеристикою, яку її вагіні дав радянський солдат, і залюбки це цитує («кільце з вказівного і великого пальців: “Українка — ось. Ти — ось”»). Навіть занадто часто цитує.
Отож, ми нарахували вже щонайменше три «правди», які можна виснувати з тексту цієї книжки, і цим далеко не вичерпали інтерпретаційних можливостей. Нонфікшн безцінний у цьому плані: майже не забарвлений емоційно фактаж дає можливість читачеві робити власні висновки. Проте особистість нараторки не безбарвна: жанр щоденника передбачає зосередження на її думках і емоціях, тож протягом читання ми звикаємо до цієї жінки, її іронічності й поглядів на життя, кола музичних і літературних уподобань, можемо передбачити її поведінку в тій чи іншій ситуації. І знаєте, у мене не склалося враження, що вона потребувала, аби через 75 років після подій я закинула під фото чийогось улюбленого дідуся «та він же ґвалтував німкень!»
Кейт Аткінсон. Розшифровка. Переклад Ярослави Стріхи. — К. : Наш формат, 2019.
Ще одна книжка про ІІ Світову війну, що вийшла в українському перекладі, формально належить до fiction. Однак наприкінці свого найновішого роману британська письменниця Кейт Аткінсон називає прототипів персонажів і говорить про архівні джерела, на які спиралася під час роботи над текстом, що міг би бути шпигунським трилером чи детективом, але лишився скоріше психологічною драмою в декораціях війни. Не виключено, що саме документальність зашкодила гостросюжетності.
Хто читав бодай одну книжку Кейт Аткінсон, той знає, що це інтелектуальна, але не «заумна» проза, із характерною британською іронічністю та несподіваними поглядами на певні ситуації. На відміну від, скажімо, «Життя за життям», де головна героїня наділена здатністю впливати на хід подій у минулому, «Розшифровка» — суто реалістичний текст. І в цьому, очевидно, теж відбивається вплив документальності та свідоме бажання авторки зняти романтичний флер війни, який створюють не менш часто, ніж удаються до натуралістичних та відвертих описів.
Війна для 18-річної Джульєтти Армстронґ означала початок нового життя: пересічна дівчина з Лондона, сирота, вона отримує роботу в МІ5 — британській контррозвідці. Спочатку просто друкаркою, а далі — справжньою шпигункою, яка видає себе за іншу людину та допомагає вивести на чисту воду прибічників фашизму, п’яту колону! Словом, неймовірно одноманітне, нудне та позбавлене сенсу заняття.
На цілу книжку тут буде аж два жорстоких убивства, одна шпигунська пригода (та й та направду є «проколом» Джульєтти) і одне несподіване викриття (ок, це теж «прокол» Джульєтти). Уже з цього можна зрозуміти, що Джульєтта — це дівчина-прокол, типова мантелепа, яка дивиться на світ трохи схибленим поглядом керролівської Аліси (особливо зворушують епізоди, коли вона наполегливо чекає, що її звабить шеф на ім’я Перрі Ґіббонс; однак він узагалі гей і натомість возить дівчину спостерігати за видрами). Вона цитує Шекспіра і подумки добирає рими до слів («шнауцер» римується з «маузер»), але переважну більшість часу слухає, розшифровує та друкує на машинці записи, зроблені в сусідній кімнаті, де агент МІ5, який видає себе за агента гестапо, спілкується з фанатами Адольфа та ненависниками євреїв. Я ж попереджала, що шпигунські спецоперації — це дуже нудно?
А війна — геть не героїчно й не пафосно. Пишучи відсторонено й холоднувато, авторка через думки Джульєтти час від часу зачіпає читача на гачок дражливих питань. Скажімо, «що далі?»: «— А, — мовби мимохіть сказав Ґодфрі, — щойно перший нацист ступить на нашу землю, ми розстріляємо всіх інформаторів. І хто стрілятиме? — замислилася Джульєтта». Чи там: «Росіяни спершу були їм ворогами, потім стали союзниками, потім — знову ворогами. І німці так само: щойно були найстрашнішими, найзапеклішими супротивниками, аж ось уже стали друзями й однією з опор Європи. Війна і мир. Мир і війна. І треба було здіймати таку бучу? Адже так триватиме довіку, без кінця».
Думаю, багато хороших людей і патріотів уже би звинуватили Джульєтту в «какая разніце», але вона, по-перше, англійка, по-друге, уже померла, а по‑третє узагалі літературний персонаж.
Її життя пішло не так, як мало б, і причиною тому стала війна. Жертва? Ну навіщо цей пафос: героїня не зазнала ніяких фізичних страждань, дожила до старості, хоч і мусила тікати з Англії, коли шпигунська романтика наздогнала вже в мирному житті. 30 років життя Джульєтти «випадають» із поля уваги авторки (і це найбільш проблемний момент роману). Однак навіть перед смертю вона повторює фразу з діалогу перших днів війни, у якому й констатує для себе, чому все має відбуватися саме так:
«Оця-от Англія» (ніби деінде існувала якась інша). — …Він кивнув у напрямку Віндзора вдалині. — Як гадаєте, варто за неї боротися?
Вона не зрозуміла, її він питає чи самого себе, але відповіла:
— Так.
Бо які тут можуть бути інші відповіді.