04.06.2020
22.06.2020
«Карі Мора» написана самим Томасом Гаррісом, відомим за серією книг про Ганнібала Лектера. Це одразу непогано так додає балів до пріоритеру читати цей трилер, ніж будь-який інший, еге ж? Одразу скажу, що до цього я не читав жодної книги Томаса Гарріса, але бачив чи не всі екранізації про Ганнібала, а ті в яких грає Ентоні Гопкінс далеко не один раз. Звичайно усі читачі бажають отримати відповідь на основне питання: чи вдалось знову створити щось наскільки інтригуюче і нешаблонне?
Дихотомічне «ТАК/НІ» тут не підходить. Реально, коли я читав, то після одного розділу думав: «Оце так-так, в дідуся Гарріса ще є порох в порохівницях», а в наступному було: «Ну, камон і це все?». Давайте одразу перейдемо до позитивних і негативних сторін, там вже дійсно легше визначити, що вдалось, а що не дуже.
1. Роман дуже маленький, написаний так, що здається і переробляти в сценарій непотрібно, бери і знімай фільм. Це однозначно є плюсом, адже трилер і повинен не відпускати.
2. Сам сюжет. Будинок Ескобара, в якому декілька ворожих угрупувань намагаються знайти сховане золото. Таке просто не може не зацікавити.
3. Другорядні персонажі. Автор не дає дуже багато інформації про другорядних героїв книги, але вони мені запам’ятались не гірше за тих, хто був на передньому плані.
4. Перша половина книги. Розділ за розділом просто поглинався. Я був в шаленому захваті від стилю письма Томаса Гарріса. Він дає крупинки інформації, але ці крупинки настільки вивірені й філігранно відточені, що знаючи їх ти вже знаходишся там, поруч із… е ні, спойлерити не буду.
А тепер негативні сторони. Буду кривити душею, коли скажу, що я справді побачив, що тут щось тягне на негатив. Ні, роман класний, тримає в напрузі і я перерахую те, чого на мою думку йому не вистачає, аби бути беззаперечним шедевром:
1. Глибина головних персонажів роману з кожним розділом ставала все більшою, але, на жаль, це було до половини. Далі і Карі Мора, і Ганс-Петер Шнайдер ніби зупинились в розвитку своїх історій і характерів. Дуже би хотілось побільше дізнатись, що саме привело поганця стати таким поганцем.
2. Однозначно позитивно я відмітив другорядних героїв, бо всі вони сірі, якісь темніші, якісь світліші, але загалом неоднозначні. А от головні аж занадто білі, або чорні. Хотілось би, щоб Карі Мора інколи крала гаманці чи щось любила палити. А Ганс-Перет Шнайдер читав якісь філософські трактати чи ходив до церкви. От цих ізюминок мені не вистачило.
3. Хоч роман і так маленький, автор вплітає деякі не дуже потрібні сюжетні лінії. Чи зробили вони погоду? Я б сказав, що ні.
1. Роман дуже маленький, написаний так, що здається і переробляти в сценарій непотрібно, бери і знімай фільм. Це однозначно є плюсом, адже трилер і повинен не відпускати.
2. Сам сюжет. Будинок Ескобара, в якому декілька ворожих угрупувань намагаються знайти сховане золото. Таке просто не може не зацікавити.
3. Другорядні персонажі. Автор не дає дуже багато інформації про другорядних героїв книги, але вони мені запам’ятались не гірше за тих, хто був на передньому плані.
4. Перша половина книги. Розділ за розділом просто поглинався. Я був в шаленому захваті від стилю письма Томаса Гарріса. Він дає крупинки інформації, але ці крупинки настільки вивірені й філігранно відточені, що знаючи їх ти вже знаходишся там, поруч із… е ні, спойлерити не буду.
6. Вдалось зробити цікаве протистояння. Відчувалось, що автор робив все, аби Карі Мору не зрівнювали з Кларіс Старлінг, а Ганса-Петера Шнайдера самі знаєте з ким. Паралелі звичайно є, їх просто не може не бути, але щоб було повне чи часткове дублюваня – однозначно ні.
7. Окремим пунктом хочу виділити, що автор не йде за модними тенденціями, роблячи з трилеру напівтрилер-напівдетектив. Ні, все гостросюжетно і по-олдскульному гаркорно.
А тепер негативні сторони. Буду кривити душею, коли скажу, що я справді побачив, що тут щось тягне на негатив. Ні, роман класний, тримає в напрузі і я перерахую те, чого на мою думку йому не вистачає, аби бути беззаперечним шедевром:
1. Глибина головних персонажів роману з кожним розділом ставала все більшою, але, на жаль, це було до половини. Далі і Карі Мора, і Ганс-Петер Шнайдер ніби зупинились в розвитку своїх історій і характерів. Дуже би хотілось побільше дізнатись, що саме привело поганця стати таким поганцем.
2. Однозначно позитивно я відмітив другорядних героїв, бо всі вони сірі, якісь темніші, якісь світліші, але загалом неоднозначні. А от головні аж занадто білі, або чорні. Хотілось би, щоб Карі Мора інколи крала гаманці чи щось любила палити. А Ганс-Перет Шнайдер читав якісь філософські трактати чи ходив до церкви. От цих ізюминок мені не вистачило.
3. Хоч роман і так маленький, автор вплітає деякі не дуже потрібні сюжетні лінії. Чи зробили вони погоду? Я б сказав, що ні.
Підсумовуючи, скажу, що це трилер, який можна прочитати за один вечір. Чи дотягує він за цікавістю до серії про (тут про фільми) Ганнібала? Ні! Чи є творіння самобутнім і при цьому цікавим? Однозначно, так!
Трилероїдам пропускати це чтиво не варто, адже Томас Гарріс ще може здивувати персонажами і сюжетними твістами. Усім іншим – на власний розсуд, але будьте готові до кривавої бані!
Олександр Гнатюк спеціально для vivat-book.com.ua
