Боріс Джонсон «Фактор Черчилля». Читати уривок

Вже на початку 2019 у Видавництві Vivat вийде друком всеохоплююче дослідження, яке поєднує біографічні відомості, політичну діяльність, аналіз досягнень і блискучий гумор Вінстона Черчилля.

Книжка Боріса Джонсона — це історія про те, як ексцентричний геній Черчилля, прем’єр-міністра Великої Британії, одного з найвизначніших лідерів ХХ століття,формував світову політику. Аналізуючи досягнення й помилки, а також міфи, які супроводжували цю видатну постать, Джонсонзобразив Черчилля як незрівнянного стратега, людину надзвичайно сміливу, красномовну й глибоко гуманну. Безстрашний на полі бою, один із найкращих ораторів усіх часів, лауреат Нобелівської премії з літератури, Вінстон Черчилль спростував думку, що історія — це місце дії великих знеособлених сил. Життя цього чоловікає доказом того, що одна людина — відважна, геніальна, визначна — може впливатина світовий лад.

Пропонуємо ознайомитись з уривком тексту та зануритись у атмосферу Великої Британії ХХ століття, де приймались рішення, важливі нетільки для країни а і для всього світу.

Розділ 7

ВІН МОБІЛІЗУВАВ АНГЛІЙСЬКУ МОВУ

Ми приєднуємося до нашого героя в момент, коли він стоїть у Палаті громад і ритмічно випалює промову, яку ніколи не забуде. Ця подія лишиться закарбованою в його пам’яті — адже це та мить, коли він винайшов длясебе спосіб ошелешити слухача і змусити його затамувати подих.

Надворі 22 квітня 1904 року, і моторний молодий парубок почувається на вершині. Йому двадцять дев’ять, рожевощокий, з пухнастим вінцемрудувато-коричневого волосся, що й досі видніється на чолі. Його майже розриваєвід виру життєвої енергії. Тільки цього року він уже з дюжину разів виступав і,підстрибуючи, щоб потрапити на очі спікеру, брав участь у найрізноманітнішихдебатах: від питань фінансування армії і Брюссельської цукрової конвенції докитайських робітничих контрактів. Він потроху заявляє про себе.

Його обличчя, зі схвальними підписами під фото, регулярно потрапляє на сторінки газет.

Тут він товче кулаком у долоню; там упирається руками в боки;а ось тут робить свій знаменитий жест рубання обома руками — зухвалі нападки навласну партію; те, що торі, здається, засмоктує в електоральну яму, лише сприяєйого піднесенню. Лібераливже навіть готові знайти йому місце в себе; він нюхом чує перспективу новоїпосади…

Як мандрівник прокладає собі стежину джунглями, так вінрубає направо й наліво всіх торі, що сидять перед ним на лавах. Торі«споганились», каже він. Вони забули заповіді «консервативної демократії»,твердить він Балфуру, який щойно висловився в дебатах, — і можна тільки уявити,як, чуючи це, Балфур непроникно, по-стерв’ятничому дивився на нього з-піднасуплених брів.

Торі довкола нього тим часом сичать і шкребуться уконвульсивному намаганні послабити його хватку. А підбадьорливі схвальні вигукизвучать від інших — вони лунають із опозиційних лав, і це не дивно, зважаючи натакі його закиди.

Його заяви не схожі на те, що сьогоднішні торі могли б визнатиконсерватизмом. Вони вкрай обурили б Марґарет Тетчер. Більше того, навітьсучасне лейбористське правління ніяк не погодилося б із тим, що Черчилльпропагував. А він пропонував дозволити великим групам робітників-страйкарів ходити по домівках тих, хто не страйкує, і, по суті, змушувати їх приєднатисьдо страйку. Хотів, щоб профспілки було захищено від судових позовів і їх нештрафували навіть у випадках, коли їхні члени під час агітації порушувализакон.

Таке радше звучить навіть не як соціалізм, а як неоанархосиндикалізм.Та перш ніж сьогоднішні торі знавісніють, їм слід згадати контекст тих подій: Черчилль говорив про період значно глибшої збіднілості, коли робітники ще зазнавали утисків з боку свого керівництва — нечуваних як для сьогоднішнього робітника. Черчилль про це говорив 45 хвилин, і говорив добре.

Ось він доходить до кульмінації своїх зауважень, вихльоставши вздовж і впоперек усю Палату громад за кричущу відсутність належногокласового представництва. Що стало з робітниками, допитується він. Погляньте навплив управителів компаній, кваліфікованих спеціалістів, військовослужбовців, залізничників, землевласників та торговців спиртним, каже він, — і можемоуявити, як він веде своєю герцогською рукою, охоплюючи всіх торі, які злостивоспостерігають за ним.

Необхідно погодитись, каже він, що вплив робітничихкласів безглуздо малий.

— А відповідальність за це лежить на тих, хто… — і,мовивши це, він замовкає.

І кілька поглядів запитально повертаються на нього. Накому вона лежить? Що там лежить? Що і на кому лежить? Уся Палата чекає.Минає ціла секунда. Черчилль пробує знову.

— Відповідальність лежить на тих…

Але одразу стає зрозуміло: щось не так.

Хоч як це іронічно звучить, схоже, він сам став жертвоюякогось мисленнєвого саботажу — ніби раптовий і несанкціонований виробничийстрайк оголошено в його пам’яті. Ніби вантажники його величезного мозковогоскладу відмовились працювати і конвеєрна стрічка язика прокручується вхолосту.Слова не виходять. Він намагається знов, але даремно. Хай йому грець, він ніякне пригадає, що саме збирався сказати.

Аж три хвилини він отак стоїть, а торі тим часом голосно регочуть, тільки з лав опозиції чути якесь співчуття. Три хвилини! Навіть занайкращих обставин Палата громад є невблаганною екосистемою: збийся ти хоч накілька секунд — і відчуєш усю її зневагу. І ось Черчилль не здатен промовитиані слова вже довше, ніж ви читали цей розділ.

Це катастрофа, реальна смерть. Присутні перешіптуються або ховають погляди. А таке ж трапилось і з Рендольфом, кажуть; шкода хлопця,спіткала така сама доля, що й батька, — уражений страшною і передчасною старістю. Врешті Черчилль сідає.

— Вдячний Палаті, що вислухали мене, — промовляє він у відчаї й охоплює руками чоло.