Вийшла книга спогадів вязнів ГУЛАГУ «58-ма. Невилучене».

«58-ма. Невилучене» - чи не вперше світ побачила книжка зі спогадами і «зеків» ГУЛАГу за «політичною» п’ятдесят восьмою статтею, і їхніх «вертухаїв». Чи не вперше стільки спогадів про сталінську й пізнішу систему арештів і таборів.

Ідея, що майже спізнилася

Чому 58-ма? Це стаття за «контрреволюційну діяльність», переважно нею наповнювали ГУЛАГ рабською трудовою силою.

Особливо добре друге його речення екстраполюється на українську ситуацію. Як виглядає, в нас із особистих свідчень про ГУЛАГ видано здебільшого ті, які колишні в’язні самі свідомо записали та розповсюдили.

Дивовижно і трагічно, що раніше не виходили друком – доступно! – системні опитування, інтерв’ю на цю тему (або якщо таку роботу хтось і проводив, її результати лишилися практично невідомими). Тим цінніша поява книжки «58-ма. Невилучене».

Своїм масштабом і значенням вона наближається до знаменитої «Історії ГУЛАГу» Енн Епплбом, хоч остання більшою мірою ґрунтується на мемуарах і архівних документах.


Отож, «58-ма. Невилучене» - це розказані історії. Які, відповідно, поєднують факти (в суб’єктивному, зрозуміло, трактуванні) в цікаві сюжети (бо ж не розкажеш гості-журналістці щось абстрактне, що не тримається купи), а потужні емоції, біль і щастя – в парадоксальне сполучення духу трагедії та духу життєствердності.

Ці історії можна переказувати годинами. І тут, між іншим, одна з практичних користей книжки: кожен читач буде після неї наснажений ефектними «байками» для, так би мовити, світського спілкування. Котрі насправді будуть не просто балаканиною в товаристві заради демонстрації власної дотепності, а способом конкретно й образно краще усвідомити явище, про яке в нас зазвичай знають і висловлюються все-таки вельми абстрактно.

Для тих, хто прочитав «Історію ГУЛАГУ» Епплбаум, ці розповіді не стануть відкриттям, сюжети будуть відомі. Але вони дають нові подробиці і нові емоційні барви.

Невичерпне джерело сюжетів: від зірваного побачення до оперної кар’єри в таборах

Чого варта історія Валентини Григорівни з Архангельска! В часи війни до цього міста постійно прибували кораблі з союзницькою допомогою радянському війську, а тому скрізь була купа іноземних моряків і солдатів. Ніяке НКВД, зрозуміло, не могло зупинити їхні контакти з радянськими громадянами.

Але вирішило його очолити, створивши «Інтерклуб». Там були танці, розмови та всі інші способи спілкування. А потім жінок, які мали любовні зв’язки з союзниками, часто заарештовували.

Така доля спіткала й Валентину, що вже мала дитину від американця. Лиш вона зовсім і не думала ламатися чи впадати у відчай (тільки одного разу збиралася покінчити з собою, але пізніше цей досвід тільки зміцнив її дух). За її словами, в таборі вона майже весь час відмовлялася від праці, а знущання й побиття чергувалися з неймовірним везінням, із бурхливим коханням.

Близька до дев’яностоліття бабуля і тепер фотографується в кокетливій позі, з відкритою усмішкою та в цікавенькому капелюшку.

«Я завжди із задоволенням про табір згадую. У мене було дуже щасливе життя. Так, багато було нещасть, та я їх здолала. Я перемогла. Переможець не може бути нещасний», - каже Валентина Григорівна.

Про арешт вона не шкодує і висловлюється в тому сенсі, що три роки, які можна було веселитися в «Інтерклубі», цілком варті відсидки, й навіть можна було би відсидіти ще раз. Тільки одне непокоїть цю жінку через сімдесят років: «Одне мені тільки не дає спокою… Коли мене заарештовували, я збиралася на побачення. Мене грек чекав. Я й досі часто його згадую, думаю, що з ним, як, чи живий… Він же не зрозумів, чому я не прийшла. Раптом образився?».

Чи Комунелла Марківна з Грузії, яка ввійшла до таємної організації «Смерть Берії». Вона розповіла, що знала, на що йде, й навіть раділа арешту як великій події в доволі «мізерному» житті.

Та, серед іншого, зафіксувала ось таку характерну жанрову табірну сценку:

«І ще в мене досі стоїть перед очима: «ведуть нас на роботу по п’ятеро. Біля дороги – якийсь табірний начальник, поруч – його дружина, мила дівчина в білій шубці. Проходимо повз них довгою колоною, і я чую, як вона в істериці повторює: «Скільки їх, скільки їх! Відвези мене звідси, не можу я це бачити, відвези!» - а він їй рота затуляє».

Є в книжці й атеїст, який в таборі став католиком, і чоловік, що наважився на зухвалу втечу з табору в Тайшеті (де, до речі, сидів двоюрідний дід автора цих рядків), і оперна співачка, яка ніяк не могла творчо зреалізуватися на волі, зате вже не знала обмежень в ув’язненні: виконала в знаменитих табірних театрах усі партії, про які мріяла, та ще й у товаристві найкращих музикантів. На табірній сцені артист переставав відчувати себе «зеком».

І, звісно, багато на цих сторінках страшних історій загибелі, голодної смерті, побиття, знущань, хвороб та мійльонів способів приниження людської гідності…

Наївне підпілля

Що виглядає незвичним у розповідях колишніх в’язнів, то це те, як багато з них твердять, що справді були членами підпільний організацій чи ще щось у такому дусі.

Здебільшого ці організації виглядають доволі наївними збіговиськами молодих людей, рідко здатних на щось більше, ніж розмови чи розкидання листівок. Але якщо розповіді про них є правдою, то ця інформація дуже важлива.

Вона деконструює стереотип «арештовували тільки невинних». Стереотип, який мав своїм неминучим вислідом думку про повну відсутність опозиційних настроїв чи спроб опору в сталінському СРСР, що, чесно кажучи, здавалося мені зовім нелогічним.

Хоча в книжці «58-ма. Невилучене» можна прочитати й про опір серйозніший – тут є і розмова з колишнім учасником партизанського руху в Литві, і з жінкою, яка в дитинстві допомагала бійцям УПА (правда, здається, не надто осмислено). Зазначимо, що в Епплбаум в’язням УПА і їхній боротьбі в таборах присвячено цілий розділ.

Вертухаї не каються

Окремий ексклюзив, зібраний упорядницями книжки, – монологи конвоїрів, наглядачів, охоронці та інших людей з другого боку колючого дроту (звісно, медики тут – річ окрема). Що вони думають про свою роль в епопеї тих років? Які мають враження?

Навіть не чекайте, що вони покаялись. У передмові до книжки є попередження, що вона – не «суд» над людьми у формі. Але важко не помітити: абсолютна більшість із них декларує чітку та недвозначну переконаність у власній правоті.

Трапляються навіть обережні фрази про героїзм. А здебільшого йдеться просто про роботу, накази, про те, що вони не знали й не цікавилися, чому заарештовано тих чи інших людей, що взагалі вони тут ні до чого, а при Сталіні було добре, була дисципліна, і як би все це класно було повернути.

Особливий пункт уваги табірної та в’язничної охорони – харчування. Здається, в усіх них глибоко засіло переконання, що «зеків годували значно краще, ніж нас, їм було все, нам нічого». Переконання, сповнене щирої образи.

Правда, при цьому історій про голодні смерті охорони чомусь ніхто не розповідає. Так само обурено переконують вони, що «зеки» їх постійно ображали, а от вони у відповідь не могли зробити нічого. Словом, щось подібне до «тез» беркутівців і вевешників з приводу їхньої «діяльності» на Майдані в 2013-2014 роках.

Типовий соціальний портрет людини по «сталінський» бік колючого дроту демонструє практично неграмотну людину, якій ледве вдалося вирватися з убогого села, часто в момент серйозних родинних труднощів і яка «завербувалася» в тюремну справу, аби лиш «зачепитися» в місті й прогодуватися. Звісно, такій людині було не надто складно переконати себе не ставити іншим і собі незручних питань.

Легко вірилось і в запропоновані згори або в професійному середовищі формули про порядок, ворогів, «розпустилися» та інше. «Кого там жаліти? Моїх родичів там не було», - одна з типових промовистих фраз. Проте все ж і в спогадах декого з них часом виникає сумнів, нерозуміння, навіщо все це було. Ще виразніші такі «тріщини в бетоні» в медичних працівників, у котрих був щільніший особистісний контакт із в’язнями.

Українська тема в книжці «58-ма. Невилучене» відверто маргінальна. Але подекуди виринає. Мабуть, щоб зайве нагадати про відсутність у нас таких масштабних проектів. Найцікавіші російські видання, навіть у доброму українському перекладі (хоч і не без локальних дивних речей на кшталт «пострілів на поразку»), замінити їх не зможуть. От тільки чи не пізно вже? Середній вік наймолодших героїв цієї драми явно вже навіть не дев’яносто років…

Уривок

Ганна Артем’єва, Олена Рачова. 58-ма. Невилучене. – Харків: Віват, 2016.

АНТОНІНА ВАСИЛІВНА АСЮНЬКІНА

Тато мій був чоловік божественний, розкуркулили його за Христа

й вислали.

Мама була неписьменна, а батько — розвинутий, грамотний,

усе знав. І столярував, і коней міг підкувати, і на гармошці грав. Молодець був батько! Ніколи не сумував. Як і я.

Самі ми з Воронезької області, з хутора Комарово. Там була церква, мама з татом ходили молитися, вони були люди набожні, федорівці. Був один такий Федоров, і ми наче йому підлягали.

Як стали руйнувати ту церкву, батько пішов, почав їм говорити: «Що ви робите! Таку красу нищите!» Друг його один каже:

«Мовчи, Василю, а то поїдеш туди, куди Макар телят не ганяв».

Ну й за два дні почали люди говорити, що тих, хто біля церкви був, обурювався, будуть розкуркулювати й забирати. Дід теж ходив шуміти — його вислали. А дядько Ванько не ходив — його все-одно розкуркулили.

Повантажили нас на три підводи. Мене прив’язали, бо я хотіла втекти, не хотіла їхати. Думала, що від батьків хочуть мене забрати. А батьки що, вони мовчать. І мені знову: «Прикуси язика. А то ми в один бік ту-ту поїдемо, а ти в інший». Злякалась я!..

Спочатку нас до церкви привезли, і два роки ми в тій церкві жили. Там багато людей було, і чоловіків, і жінок, усі — з Воронезької області. Спочатку — кого за релігію вислали, потім куркулів пригнали.

Нари стояли триповерхові, на них спали. Спочатку навіть у туалет не водили, але ми не могли в туалет у церкві ходити, поганити церкву. Почали лаятись, обурюватися. Тоді стали під конвоєм двічі на день виводити. Двічі на день давали баланду, окропець і все. Мама крихту хліба дасть, маленьку, як проскурочка.

Я кричу: «Мамо-о, дай шматок хліба!»

«Ось тобі проскурочка. Ти з’їси — і будеш здорова».

Ми там співали псалми божественні! Охоронці приходили, лаялись, а дорослі кажуть: мовляв, коли ви не чуєте, то Бог почує і нам допоможе.

Ми всі разом сиділи: мама, тато, дідусь, дядько Коля, тітка Шура, дядько Мишко. Потім чоловіків забрали. Тата взяли на лісоповал, старший брат пішов пастухом, дідусь — печі ремонтувати. На ніч закривали на засув, уранці відпускали на роботу під конвоєм.

Потім дуже багато дітей почало вмирати. В однієї бабусі Христі було троє дітей, і всі померли. А я не хворіла, я була бойова. Могла в багнюці щось знайти і з’їсти.

Посиділи місяць, півтора... А конвой же бачить, що ми голодуємо! Тож дозволили дітей на мотузці спускати у вікна церкви, щоб вони ходили, милостиню просили. Я не ходила, а братиків спускали. Давали їм мало.

Потім почали випускати і старих, і жінок, щоб ті теж жебрачили. Бабуся розповідала: ходили, хрестили людей, молилися. Хтось і дверей не відчиняв, хтось пускав, годував. Мама ходила по селах, білила будинки, ремонтувала. Але ніколи про це потім не розпвідала.

Спочатку ми були вислані як куркулі, а потім уже за віру заарештовані. Прямо-таки там, у церкві, заарештували й відправили до Печори, у Республіку Комі. І Василенкових відправили, і Парубаєвих, і бабу Христю...

До Кожви везли на баржí, у трюмі, куди, не сказали. Коли вийшли, побачили оленів і батько сказав: «Нічого, худоба живе — і ми проживемо».


Джерело: сайт Букмоль

Поделиться: